Текст звірено з виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том дев’ятий. Щоденник. Chicago: Видавництво Миколи Денисюка, 1960. ст.9-246. Переклад Щоденника на українську мову зробив наново Л.Білецький, після чого його ще раз порівняли з оригіналом і зредагували П.Зайцев і В.Якубовський при найближчій участі О.Лотоцького.
1857, червня 12.
Перша визначна подія, яку я до моїх записок завожу, така: обтинаючи цей перший зшиток для згаданих записок, я зламав цизорик. Подія, здавалося б, дрібна й не варта тої уваги, яку я на неї звертаю, вписуючи її, як щось надзвичайне, до цієї строкатої книги. Коли б цей казус трапився в столиці або навіть у порядному ґуберніяльному місті, то, звичайно, він не попав би до моєї памятної книги. Але це сталося в киргизькому степу, себто в Новопетровському форті, де така штучка для письменної людини, як, наприклад, я, дуже цінна; головне ж, що не завжди її можна дістати, навіть і за добрі гроші. Коли вам пощастить розтолкувати свою потребу вірменинові-маркитантові, що зноситься з Астраханню, ви все таки не раніше, ніж за місяць уліті, а взимі за пять місяців, дістанете препоганий цизорик і, звичайно, не дешевше, як за “монету”, себто за срібного карбованця. А трапляється й таке, та й дуже часто, що замість речі, що ви її нетерпляче дожидаєте, він вас почастує або московською бязею, або штукою верблюжого сукна, або, нарешті, кислим, “дамським”, як він каже, чихирем. А на запит ваш, чому він не привіз власне того, чого вам треба, він пренаївно відповість, що “ми люди комерційні, люди неписьменні, всього не запамятаєш”. Що ви йому на такий резонний арґумент? Лайнете його, він посміхнеться, а ви все ж без ножа зостанетесь. Тепер зрозуміло, чому в Новопетровському форті втрата цизорика — подія, варта дієписання. Але Бог з ним — і з фортом, і з ножем, і з маркитантом: скоро, дасть Бог, вирвусь я з цієї безмежної тюрми, і тоді така подія не знайде місця в моєму журналі.
13 червня. Сьогодні вже другий день, як я собі зшив і акуратно обрізав зшиток, щоб записувати, що зо мною та біля мене станеться. Тепер іде тілько девята година; ранок минув, як звичайно, без жадної визначної події; побачимо, чим скінчиться вечір. А покищо зовсім нічого записати. А писати страх як хочеться. І пера є — оправлені! З ласки ротного писаря я ще не відчуваю своєї втрати. А писати нема таки про що. А сатана так і шепоче на вухо: “пиши, абищо бреши, скільки душі завгодно. Хто тебе буде перевіряти? І в шканечних журналах брешуть, а в такому, хатньому, і Бог велів”.
Коли б я свій журнал для друку лагодив, то хто зна, чи не спокусив би [мене] лукавий ворог правди, але я, як сказав поет наш,
Пишу не для мгновенной славы,
Для развлеченья, для забавы,
Для милыхъ, искреннихъ друзей,
Для памяти минувшихь дней.
Треба мені було почати свій журнал од часу посвячення мого в салдатський сан, сиріч од 1847 року. Тепер був би це товстенний і пренудний зшиток. Згадуючи ці минулі сумні десять літ, я сердечно радію, що мені не прийшла тоді добра думка завести собі записний зшиток. Що б я до нього записав? Правда, за цих десять літ бачив я задурно те, що не кожному й за гроші пощастить побачити. Але як я дивився на це все? Як арештант дивиться через вязничне ґратчасте вікно на веселий весільний поїзд. На саму згадку про минуле та про те, що я за цей час бачив, починаю тремтіти, — а що ж було б, якби я записав цю похмуру декорацію і бездушних, грубіянських лицедіїв, з якими мені довелося грати цю похмуру, одноманітну, десятилітню драму? Пройдімо повз моє минуле, лукава памяте моя! Не скаламутьмо серця щирого друга недостойним спогадом, забудьмо й простімо темних мучителів наших, як простив милосердний Чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів! Звернімося до того, що світле й тихе, як наш український осінній вечір, і запишімо все, що бачили й чули, і все, що серце прокаже.
Дістав я листа з Петербурґу з 2 травня — від Михайла Лазаревського з долученими 75 карбованцями. Він сповіщає мене, або краще — вітає з свободою. Досі, одначе, немає нічого з штабу корпусу, і я, дожидаючи розпоряжень згаданого штабу, збираю відомості про Волзьке пароплавство. Сюди іноді приїздять астраханські морські офіцери (крейсери з рибної експедиції). Але це такі неуки та брехуни, що я, хоч як бажав би, досі не можу створити ніякої уяви про Волзьке Пароплавство. Статистичні відомості мені непотрібні, але мені хочеться знати, як часто відходить пароплав із Астрахані до Нижнього Новгороду і яка ціна місць для пасажирів. Та ба! Хоч як я старався, довідався тілько, що місця різні й ціна різна; а пароплави з Астрахані до Нижнього ходять дуже часто. Чи ж це не точні відомості?
Автім, не вважаючи на такі точні відомості, я вже встиг (звичайно, в уяві) улаштувати свою подорож Волгою притульно, спокійно та, головне, дешево. Пароплав буксирує (це одна-однісінька певна відомість) кілька барок, або, як їх називають, “подчалокъ”, до Нижнього Новгороду з різним вантажем. На одній із таких барок думаю я влаштувати свою тимчасову кватирю і пролежати в ній до нижнєгородського диліжансу. Потім до Москви, а з Москви, помолившись Богу за Фультонову душу, за 22 години і в Пітер. Чиж не буйна фантазія? Та на сьогодні годі.
Сьогоднішній вечір одзначився прибуттям пароплаву з Астрахані. Але тому, що подія ця сталася досить пізно, в девятій годині, я до наступного ранку не дістану від нього жадних звісток. Важливого я нічого не чекаю від астраханської пошти. Все листування моє йде через Ґурєв Городок, а через Астрахань я дуже рідко дістаю листи. Отже, з пароплаву мені нема чого ждати. Чи не надумає батько кошовий Кухаренко написати мені? Ото б порадував мене старий чорноморець! Надзвичайне явище між людьми ця справді благородна людина. Від 1847 року, з розпоряження вищого начальства, всі друзі мої мусіли були припинити зо мною всякі зносини. Кухаренко не знав про таке розпоряження. Але не знав також і про місце мого перебування. І, бувши в Москві підчас коронації депутатом свого війська, познайомився із старим Щепкином і від нього довідався про місце мого заслання. І — найблагородніший друг! — написав мені найщиріший, найсердечніший лист. За десять літ — і не забути друга, та ще й друга в недолі! Це рідке явище серед себелюбних людей. З цим самим листом, з нагоди, як він пише, що одержав Станислава першого ступня, прислав він мені, на поздоровлення, 25 срібних карбованців. Для людини з родиною і незаможної це — велика жертва. І я не знаю, чим і коли я віддячуся йому за таку щиру й нелицемірну жертву?
З нагоди цього дружнього й несподіваного привіту я розклав був свою подорож ось як: через Кизляр та Ставропіль поїхати до Катеринодару просто до Кухаренка. Надивившись досита на його благородне виразисте обличчя, я гадав проїхати через Крим, Харків, Полтаву, Київ до Мінського, Несвіжа та, нарешті, до села Рачкєвичі, і, обнявши свого друга й товариша неволі Бронислава Залєського, через Вильно проїхати до Петербурґу. Лист М. Лазаревського з 2 травня змінив цей план. З листа цього я побачив, що мені, ніде не спиняючись, треба поспішити до Академії Мистецтв і облобизати руки й ноги графині Настасії Іванівни Толстої та її великодушного чоловіка графа Федора Петровича. Вони — єдині причинці мого визволення, їм і перший поклін. Незалежно від вдячности, цього вимагає звичайна чемність. Ось головна причина, чому я, замість хвацької “тройки”, вибрав тридцятиденну одноманітну плавбу матушкою-Волгою. Але чи відбудеться вона, — я цього ще напевне не знаю. Легко може статись, що я ще в “хламиді поруганія” і з ранцем за плечима помандрую до Уральського в штаб батальйону № 1; всього ще можна сподіватись. І через те не слід давати занадто багато волі своїй невгамонній уяві. Але — ніч-мати дасть пораду. Побачимо, що завтра буде або, краще сказати, що привезе ґуревська пошта.
14 червня. Я щось занадто щиро й акуратно взявся за свій журнал; не знаю, чи довго протягнеться цей письменницький запал. Коли б не наврочити! Правду кажучи, я не бачу великої потреби в цій пунктуальній акуратності, — а так, знечевя. На безділлі і це — рукоділля. Завзятому літераторові або якомунебудь постачальникові фелєтону — тому необхідна ця бездушіна акуратність, як вправа, як його хліб насушний; як інструмент віртуозові, як пензель маляреві, так літераторові необхідна щоденна вправа пера. Так роблять і ґеніяльні письменники, так роблять і писаки. Ґеніяльні письменники тому, що це їх покликання; а писаки тому, що вони інакше себе й не уявляють, як ґеніяльними письменниками, а то б вони й пера до рук не брали.
Яку ж казусну подію запишу я сьогодні? А ось яку. Вчорашній пароплав обродився добрим мішком “цлковыхъ” і “арапчиковъ”. Це платня залозі за третину року. Офіцери сьогодні її й одержали, і сьогодні ж однесли її Попову (маркитантові) та “спиртомірові” (шинкареві), а решту теж віднесли до спиртоміра й почали гуляти або, точніше, пиячити. Завтра видадуть платню салдатам, і салдати теж почнуть гуляти, себто пиячити. І це протягнеться кілька днів зряду та скінчиться (як салдатська, так і офіцерська пиятика) бійкою й нарешті “курником”, себто гавптвахтою.
Салдати — найбідніша, найнещасніша верства в нашій православній отчизні. У неї відібрано все, чим тілько життя красне: родина, рідний край, свобода. Одним словом — все. Їй простимо пірнути інколи своєю осиротілою, самотньою душею в півкварті сивухи. Але офіцери, яким дано все, всі людські права й привілеї, — чим же вони відрізняються від бідолахи-салдата (я кажу про новопетровську залогу)? Нічим вони, бідні, не відрізняються, крім мундира. Коли б іще були так звані старі бурбони, а то ж юнкери й вихованці кадетських корпусів. Гарне, мабуть, виховання! Нелюдське виховання! Зате дешеве, а головне — скоре. Вісімнадцятилітній молодик, він уже офіцер. Радість і захоплення матері та підпора немічного батька. Жалюгідна мати й безглуздий батько!
Здається, Козак Луганський написав книжку під заголовком “Солдатскіе досуги”. Заголовок брехливий. Російський салдат не має дозвілля. А якщо салдат із ним іноді й зустрінеться, то неодмінно в шинку. Яка ж, питаю, була ціль у прославленого письменника писати такі “Досуги”? І що морального в таких “Досугахъ”, якщо написано їх із натури (я книжки не читав)? Коли ж це звичайна вигадка, себто фантазія, то знов же, — яка ціль такої фантазії? Чи ж не краще зробив би вельмишановний автор цих непотрібних фантастичних “Досуговъ”, коли б описав справжні “досуги” лінійних, армійських та навіть ґвардійських молодих офіцерів? Цим став би він у дуже великій пригоді чадолюбивим та еполєтолюбивим батькам.
15 [червня]. Що ж я сьогодні заведу до свого журналу? Зовсім нічого завести, — анічогісінько такого, щоб хоч чимнебудь виходило з кола буденного, одноманітного життя. Сьогодні вранці почав я рисувати в киргизькій кибітці на городі портрет п. Бажанова чорним і білим олівцем. Прекрасне освітлення! і я охоче взявся за працю. Чорт приніс приятельку – перешкодила! Я закрив портфель і вийшов із кибітки. Скромна приятелька не втерпіла, глянула одним очком на мою працю і знайшла повну схожість, коли б тілько рот і ніс були менші. І, не задовольнившись власним спостереженням, запитала думки в покоївки та в свого фаворита Молчаліна А. Це мена зовсім розлютило, і я, не попрощавшись, подався до форту. У форті бачив пяну офіцію й вислухав історію про те, як учора розкраяв цибухом лоба тесть свому майбутньому зятеві Ч[арцеві] — теж з нагоди платні. Салдатам видавали платню. Мені теж видали. Я передав її своєму ще тверозому “дядьк” й велів йому пошити з підшивочного полотна торбу на дорогу. Потім зайшов до Мостовського, вислухав удруге історію (з деякими додатками) про майбутнього тестя й зятя, випив чарку горілки й вернувся на город. Обідав; після обіду, за добрим звичаєм предків, заснув годиночки зо дві, і тим скінчився 15 день червня. Про вечір зовсім нічого написати.
16 [червня]. Сьогодні неділя. Я ночував на городі. Вранці був у форті. Дощ (дуже рідке явище) перешкодив мені вернутися на город, і я зостався обідати у Мостовського. Мостовський — одна-однісінька людина з усієї залоги, яку я люблю й поважаю. Людина — не пліткар, не верхогляд, людина акуратна, статечна й у високій мірі благородна. Говорить погано по-російському, але російську мову знає краще, ніж вихованці Нєплюївського корпусу. Підчас повстання поляків 1830 р. він служив в артилєрії бувшої польської армії і з військовополонених взяли його “рядовим” на російську службу. Я чув од нього багато надзвичайно цікавих подробиць про революцію 1830 року. Варте уваги те, що поляк оповідає про власні подвиги й невдачі без найменших прикрас — рідка риса у військової людини, особливо у поляка. Одним словом, Мостовський — людина, з якою можна жити, не дивлячись на сухість і прозаїчність його вдачі.
Сьогодні ж наймиліша мілєді М[єшкова] розповіла мені, зрештою не в секреті, з усіма подробицями, історію про бійку, що виникла між майбутнім тестем та майбутнім зятем. Із цієї історії можна було б викроїти водевіль, — звичайно, водевіль для тутешньої публіки. Назвати його можна: “Весільний подарунок або недошита блюзка”. Справа ось у чому. Наречений виїхав минулого місяця до Астрахані купити весільні подарунки для своєї нареченої. Для цієї милої потреби взяв він у свого майбутнього тестя, такого ж голодранця, як і він сам, останні крихти з тим, щоб, як дістане платню, ці крихти повернути. Добре. Наречений вертається з Астрахаіні й дає унтерофіцерші Пєтровій пошити для своєї молодої бавовняну сукню й перкалеву блюзку. Добре. Унтерофіцерша шиє, а тимчасом приходить для залоги платня. Та ба! Сердешному молодому на руки видано всього тілько два [карбованці} з копою, а решту відраховано в батальйоні за його власними квитками. Але герой, начебто нічого не сталося, посилає свого вірного раба Григорія до спиртоміра за квартою недогару і з фізіономією переможця, в супроводі Григорія з квартою в руках, вирушає до майбутнього тестя. Починаються привітання з нагоди одержаної платні. Та ба! Кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається. Бідний наречений занадто захопився майбутнім щастям. І в запалі мрій пробовкнувся, що він одержав платні всього тілько два з копою. Розчарований майбутній тесть також у запалі обурення затопив свого милого зятечка цибухом по лобі та так влучно затопив, що аж кров приснула з благородного чола. Але, щоб не показати перед сусідами, що між ними вийшла контра, вони обидва взялись бити собаку. Бідний собака! Але на цьому справа не стала. Догадливий ранений герой біжить до швачки; та ба! — сукня вже віддана нареченій; зосталась тілько недошита блюзка; він одбирає у швачки цю невикінчену річ і заставляє жидкові-салдатові за дві чарки горілки. Дуже милий і повчальний міг би вийти водевільчик!
І ця гидка подія не виходить із кола звичайних подій у Новопетровському форті. І я в цій ямі, серед цієї моральної гидоти вже сьомий рік кінчаю. Страшно! Тепер, коли вже довідались про моє звільнення, найближчі мої начальники, фельдфебель і ротний командир, не звільняючи мене від муштри та караула, дозволили мені вільні від служби години проводити на городі, за що я їм сердечно вдячний. На городі або в садку — літня резиденція нашої комендантші, і ввесь вільний час тепер я провожу в її родині; вона має двоє милих дітей: Наташеньку й Надєньку, і це єдиний мій відпочинок і розвага в цьому обридлому куті.
17 [червня]. Сьогодні в четвертій годині ранку прийшов я на город. Ранок був тихий, прекрасний. Вивільги та ластівки тілько зрідка порушували сонну й солодку ранішню тишу. Від деякого часу, відколи мені дозволено віддалятися самому, я надзвичайно полюбив самоту. Мила самота! Нічого не може бути в житті солодше, чарівніше за самоту; особливо перед лицем усміхненої, квітущої красуні — Матері-Природи. Під її солодкою чарівливою принадою людина мимохіть сама в себе заглиблюється й “видитъ Бога на земл”, як каже поет. Я й раніше не любив гучної діяльности або, краще сказати, гучного безділля. Але після десятилітнього життя в казармі самота мені видається справжнім раєм. А проте, не можу ні за що взятися. Ані найменшої охоти до праці. Сижу або лежу мовчки цілими годинами під своєю улюбленою вербою, і хочби на сміх щонебудь заворушилося в уяві. Так таки — зовсім нічого. Справжній застій. І такий томливий стан почався в мене від 7 квітня, себто від дня, коли я одержав лист від М. Лазаревського. Свобода й дорога мене цілком поглинули. Спасибі ще Кулішеві, що догадався прислати книжок, в то я не знав би, що з собою робити. Особливо вдячний я йому за “Записки о Южной Руси”. Я цю книгу скоро з памяті буду читати. Вона мені так живо, так чарівливо-живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я, немов із живими, розмовляю з її сліпими лірниками та кобзарями. Найпрекрасніший, найблагородніший твір. Діямант у сучасній історичній літературі. Пошли тобі Господи, друже мій щирий, силу, любов і терпіння продовжувати цю безцінну книгу. Прочитавши перший раз цю діямантову книгу, я осмілився був поробити завваги, але, коли прочитав удруге й утретє, то побачив, що помітки мої — помітки пяної людини й нічого більше (крім Суботова, себто щодо місця колишнього дому Богдана Хмельницького). Але такої нікчемної плямочки не слід помічати на дорогоцінній тканині. Я обіцяв, начитавшись досхочу цієї книги, послати її Кухаренкові, і тепер шкодую, що обіцяв: поперше через те, що я ніколи не начитаюсь досхочу; а подруге через те, що краї книги поплямлені недоречними заввагами. Дасть Бог, я йому із Петербурґу вишлю чистенький примірник.
Учорашній водевіль закінчився сьогодні, як і треба було сподіватись, мировою та гомеричною пиятикою — із співаками. Цікаво знати, чим закінчиться весілля? — Мабуть, бійкою.
18 [червня]. Сьогодні я так само, як і вчора, прийшов рано на город. Довго лежав під вербою, слухав вивільги й нарешті заснув. Бачив у сні Межигорського Спаса, Дзвонкову криницю та потім — Видубецький манастир. А потім — Петербурґ і свою любу Академію. Від недавнього часу мені почали маритись у сні знайомі речі, що їх я давно не бачив. Чи скоро побачу я все це увіч? Сон мав на мене увесь день прекрасний вплив, а особливо тому, що сьогодні чекали ґурєвської, себто оренбурзької пошти. Надвечір справді пошта прибула, але ні мені, ні про мене нічого не привезла… Знов я опустив носа на квінту… Знов туга й безконечнеє дожидання… Невже від 16 квітня й досі не могли зробити про мене розпоряження в штабі корпусу? Холодні, байдужі тирани! Увечері повернувся я до форту й одержав наказ від фельдфебеля готуватися до огляду. Ось результат давно жданої пошти і з таким трепетом жданої свободи. Тяжко, невимовно тяжко! Я одурію врешті від такого безконечного дожидання.
Як швидко і з яким запалом виконується наказ арештувати, так, навпаки, мляво й байдужливо виконується наказ звільнити. А воля однієї й тієї самої особи. Виконавці одні й ті самі. З чого ж така різниця? В 1847 році в цьому самому місяці мене на сьому добу приставили з Петербурґу до Оренбурґу. А тепер дай, Боже, на сьомий місяць дістати від якогось командира батальйону наказ відібрати від мене казенні речі й припинити удержання. Форма. Але я собі в голову не вбю цієї нелюдської форми!…
19 [червня]. Учора відійшов пароплав до Ґурєва і привезе звідтіля другу роту та самого командира батальйону. А з нагоди прибуття сюди цієї значної особи тутешня рота, до якої належу і я, готується до огляду. Ради такої важливої події мені сьогодні припасовували муніцію. Яка гидка ця майбутня “важлива” подія! Яке безконечне й огидливе це припасовування муніції! Невже й це ще не востаннє мене виведуть на площу, як безсловесну тварину, напоказ? Ганьба й зневага! Трудно, тяжко, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність, стати наввипинку, слухати команди й рухатися, мов бездушна машина. І це єдиний, досвідом дізнаний, спосіб убивати враз тисячу собі подібних. Ґеніяльний винахід, що робить честь і християнству, і просвіті!
Дивно, що навіть розсудливі люди, як, наприклад, наш лікар Нікольський, люблять подивитись, як витягує носок посиніла з напруги людина. Не розумію цієї нелюдської насолоди. А наш шановний Гіпократ, не зважаючи на спеку та холод, цілі години просижує коло фіртки й тішиться з приниження собі подібних. Кат ти, як видко, з покликання, а тілько з назви лікар!
За дитячих літ, оскільки я памятаю, мене не цікавили салдати, як це звичайно буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку, розуміння речей, то в мені зародилась непереможна антипатія до христолюбивого воїнства. Антипатія зростала в міру моїх сутичок з людьми цього христолюбивого стану. Не знаю, чи випадково, чи воно так є в суті речі, тілько мені не пощастило навіть у ґвардії зустрінути порядного чоловіка в мундирі: коли тверезий, то неодмінно неук і хвалько; коли ж хоч із малою іскрою розуму і світла, то теж хвалько та ще до того й пяниця, циндра й розпусник. Звичайно, антипатія моя зросла до огиди. І треба ж було лукавій долі моїй так уразливо, злісно насміятися з мене, штовханувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану. Якби я був недолюдок, кровопивець, то й тоді для мене влучнішої кари не можна було б придумати, як заславши мене до Окремого Оренбурзького Корпусу салдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань. І до всього цього мені ще заборонено малювати. Відібрати найблагороднішу частину мого бідного існування! Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би проголосити такого холодного нелюдського присуду. А бездушні виконавці присуду виконали його з обурливою точністю.
Авґуст-поганин, заславши Назона до диких Ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола І] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них — кат-християнин і християнин девятнадцятого віку, що на його очах виросла найбільша держава в світі, виросла на основах Христового заповіту. Фльорентинська республіка — півдика, навіжена середньовічна християнка, а проте, вона повелась з своїм непокірливим громадянином Дантом Аліґієрі, як матеріяльна християнка. Боже мене борони від якогобудь порівняння себе з цими великомучениками і світичами людства. Я тілько порівнюю матеріяльного простця-поганина та напівосяяну середньовічну християнку з християнином девятнадцятого століття.
Не знаю напевне, чому я завдячую, що мене за десять літ не піднесли навіть до ранґи унтер-офіцера, — чи впертій антипатії, яку я маю до цього упривілейованого стану, чи своїй безтурботній хахлацькій упертості? Здається, одному й другому. В незабутній день оголошення мені конфірмації я сказав собі, що з мене не зроблять салдата! Так і не зробили. Я не те що глибоко, навіть і поверхово не вивчився ані одної вправи з рушницею. І це підносить мою амбіцію. Дітвацтво й більш нічого. Майор Мєшков, бажаючи мені дошкулити, сказав мені якось, що я, коли буду офіцером, то не буду вміти до порядної салі ввійти, якщо не вивчусь, як годиться бравому салдатові, носка тягнути. Мені це одначе не дошкулило. І бравий салдат видався мені менше, ніж осел, схожий на людину. Через це я боявся й думки бути подібним до бравого салдата.
Друга й не менше важлива причина мого непідвищення: бездушному сатрапові й наперсникові царя приверзлось, що я звільнений з кріпацтва й вихований коштом царя та на знак вдячности намалював карикатуру свого добродія. Отже, нехай, мовляв, карається невдячний. Звідкіля ця безглузда байка, — не знаю. Знаю тілько, що вона мені недешево обійшлася. Треба гадати, що байка ця сплелась на конфірмації, де в кінці присуду сказано: “Якнайсуворіше заборонити писати й малювати”. Писати заборонено за бунтарські вірші українською мовою. А малювати й сам найвищий Суддя не знає, за що заборонено. А освічений виконавець царських наказів те, що непояснене в присуді, сам пояснив та й придушив мене своєю бездушною всемогутністю. Холодне, розпусне серце! І цей гнилий старий розпусник користується тут славою щедрого й великодушного добродія краю. Які короткозорі, або, краще, сказати, які підлі ці мерзенні величальники! Сатрап грабує довірений йому край і дарує своїм розпусним перелесницям десятитисячні фермуари, а вони прославляють його щедроти і добродійства. Поганці!
20 [червня]. Сьогодні рота прийде до Ґурєва, а з огляду на повінь на Уралі вона прийде просто на Стрілецьку Косу та сьогодні ж сяде на пароплав. Завтра вранці пароплав підійме якір і післязавтра висадить роту в Новопетровській гавані. Тримайся, наша офіціє! Буря, жахлива буря наближається! Командир батальйону, подібний до тучегонителя Кроніона, гряде на тебе во облаці мрачнім, а в тому числі й на нас безсловесних. Дожидаючи цього грізного судді й карателя, ті, що пропилися до снаги, дурня строять та благають Ескулапа видумати й за формою засвідчити їх небувалі немочі душевні й тілесні, і паче душевні, і тим спасти їх від праведного суду громоносного Кроніона. Але понурий Ескулап невблаганний. І тілько нашого брата, салдата, що також пропився до снаги і не має в чім зявитися перед лице “батька-командира”, Нікольський кладе на “койки” і прописує проносне. Непопулярний Ескулап наш думає стати популярним коновалом. Сьогодні не без видимого задоволення сказав завідувач півшпиталю, що на його опіку, себто харчування, прибуло сімнадцять пожильців. Значить карбованець і сімдесять копійок на добу в кишені, не рахуючи палива й освітлення. Чи не тут криється й причина великодушности нашого Ескулапа? Чи не підшепнути Наґаєву та іншим, що сподіваються й не можуть вимолити оборони в номилосердного Ескулапа?
Чи на добро це я так сьогодні розфантазувався? Минулих літ, підчас цих справді критичних днів цього зо мною не траплялось. Не було одначе й того, — не для хвальби хай буде сказане, — щоб я ховася під захист стогонів та зідхань. У такому випадку я ніколи не шукав медичної помочі. Тремтячи й серцем завмираючи, я завжди фарбував вуса, облачався в панцер і зявлявся перед червоносинє від хмелю лице “батька-командира” скласти іспит із пунктів, рушничних вправ і, на закінчення, вислухати найдурнішої й дуже довгої науки про те, як повинен поводитися бравий салдат і за що він повинен любити Бога, царя і своїх найближчих начальників, починаючи від “дядьки” й капрального єфрейтора.
Смішно. Тому смішно, що я освоївся з цим огидним лицедійством. Але як же то було давніше, коли я не вмів, а повинен був поховати в самому собі всяке людське почуття, стати бездушним автоматом і слухати мовчки, не червоніючи й не блідніючи слухати моральної научки від грабіжника і кровопивця. Ні, тоді це не було смішне. Гидко! Мерзенно! Чи діжду я тих блаженних днів, коли з памяті моєї вивітриться ця моральна гидота? Не думаю, бо ця гидота поволі й глибоко врізувалася в неї.
Дивне ще ось що. Все це невимовне горе, всі роди приниження й наруги минули, начебто не зачіпили мене, — найменшого сліду не зоставили по собі. Досвід, кажуть, це найкращий наш учитель. Але гіркий досвід пройшов повз мене невидимкою. Мені здається, що я точнісінько той самий, що був і десять літ тому. В моєму внутрішньому образі не змінилася ані одна риса. Чи добре це? Добре. Принаймні мені так здається. І я з глибини душі дякую своєму всемогутньому Сотворителеві, що він не попустив жадному досвідові торкнутися своїми залізними кігтями моїх переконань, моїх дитинно-світлих вірувань. Деякі речі просвітліли, заокруглились, набрали більш натурального розміру й вигляду. Але це — наслідок байдужого пролету старого Сатурна, а ніяк не наслідок гіркого досвіду.
Діставши від Кухаренка лист із додатком 25 карбованців, отже з додатком дуже матеріяльним, я віддячився йому теж листом, додавши власне поличчя, і другим листом з додатком ще менш матеріяльним: з додатком небувалого оповідання вигаданого Варнака під назвою “Москалева Криниця”. Я написав його незабаром після того, як дістав лист від батька-отамана кошового. Вірші вийшли майже однакової якости з попередніми моїми віршами. Трохи пружніші й більш одривчасті. Але це нічого, — дасть Бот, вирвуся на волю, і вони в мене потечуть пливкіше, вільніше, простіше й веселіше. Чи дочекаюсь я цієї кривої чарівниці — свободи?
21 [червня].
Впередъ, впередъ моя исторія,
Лицо насъ новое зоветъ.
Кожному своя болячка докучає. Сьогодні ввечері, коли я вертався з городу до форту вкупі з комендантом, він у сотий раз повторив мені з усякими подробицями історію про лукавого свого друга, такого собі полковника Кірєєвського. Цей полковник Кірєєвський, як видко, птах вищого льоту, і, як каже комендант, справжній “аристократ”. А що він птах високого льоту, це я вивожу з того, що він служив урядовцем для особливих доручень при графі В. А. Перовському й був із ним у дуже близьких відносинах. Отже, це не якась наволоч, а людина з гонором, бо такий вельможа, як граф Перовський, якоїсь наволочі до себе і в сіни не допустить. А дальший хід справи показує, що гр. П[еровський] дуже нерозбірливий щодо своїх прибічників і наближує до своєї високої особи власне наволоч. Та ще й яку наволоч! Найбруднішу корчемну наволоч, прикриту полковницьким мундиром і шістьма стами кріпацьких душ!
Історія такого змісту. Іраклій Олександрович Усков (наш комендант), бувши добре знайомий в Оренбурзі із згаданим полковником та аристократом Кірєєвським, просив його, коли він виїхав до Петербурґу, просив він його й особисто, і листом із Новопетровського форту, як трохи ніби хеміка і знавця фотоґрафічної справи, — просив вислати йому з Петербурґу камеру з усім, що потрібне для фотоґрафії. Кірєєвський висловив (теж листовно) найпослужливішу готовість услужити приятелеві і на цю послугу зажадав 350 карбованців сріблом. Гроші зараз же було вислано (у вересні минулого року). Прийшов теж дуже дружній лист про отримання цієї суми з зазначенням місяця й навіть дня, коли неодмінно прибуде згадана камера з приладдям і з усіма потрібними хемічними солями. На тому все і скінчилося. Благородний послужливий друг як у воду канув. В Іраклія Олександровича, серед усяких здогадів, виникла думка, що друг його подався на пароплаві Харона прогулятися в лісейському парку. Іншої причини його мовчанки й підозрівати не можна. Але щоб переконатися в цій неодмінній правді, я написав, на прохання Іраклія Олександровича, до Петербурґу своєму приятелеві Марковичеві, щоб він розвідався та повідомив мене, що сталося з таким полковником Кірєєвським… Від Марковича звістки ще не одержано. А з “Русскаго Инвалида” видко, що послужливий друг травня 16 виїхав із Петербурґу до Москви. А з Оренбурґу повідомляють коменданта, що полковника Кірєєвського новий ґенерал-ґубернатор Катєнін призначив урядовцем для особливих доручень, але через родинні обставини він подався в одставку. З цього всього виходить, що дідич шестисот душ селян, аристократ, наперсник г[рафа] П[еровського], нарешті полковник Кірєєвський — падлюка і найнікчемніша ганчірка!
Іраклій Олександрович дає мені формальну довіреність одержати від Кірєєвського назад ці гроші; я охоче готовий служити йому, — коли не вдасться по-доброму й миром, то, нічого робить, — безкраїми стежками закону. У кожному разі я буду дуже радий, якщо мені вдасться ця сумнівна операція.
Сьогоднішньою датою хочеться мені теж записати, або, як висловлюються зоолоґи, означити ще одну нікчемну комаху, та коли б не напхати мого “Журналу” цією негідною тварю до такої міри, що й порядній тварині не зостанеться в нім місця! А зрештою — нічого: ця мініятюрна комаха багато місця не потребує. Це двадцятилітній молодик, син статського совітника Порцієнка. Отже, теж птах не низького льоту.
25 [червня]. Ледве встиг я написати: “Отже, теж птах не низького льоту”, як залунало в усіх кінцях городу слово: “Пароплав!” Я, звичайно, кинув своє писання й побіг до фортеці. З пароплавом я чекав оренбурзької пошти, а з поштою — і свободи. Сталося, одначе, [щось] цілком противне тому, чого я сподівався. Пароплав не привіз пошти, а значить і чарівного, прекрасного слова. А замість того слова привіз діло у вигляді рудої, дуже непривабливої персони, себто привіз командира батальйону, першим ділом якого було оббігати казарми, надавати зуботичин фельдфебелям та іншим нижчим ранґам аж до профоса, а ротним командирам та іншій офіції, в залежності від особи та її положення, [дати] відповідну батьківську науку. І після такого ніжного, ґраціозного вступу призначено формальний огляд тієї нещасної роти, до якої і я маю нещастя належати. Бідна рота цілу ніч готувалася до цього воїстину страшного суду і о пятій годині вранці 23 червня, вмита, причісана, нафарблена, вишикувалась на полянці, неначе забавка, вирізана з картону. Від пятої і до сьомої години, дожидаючи праведного судді, рота рівнялась. У сьомій годині зявився у всій своїй грізній величі сам суддя і випробовував або, краще сказати, мордував її, нещасну, аж до десятої години. На закінчення спектаклю запитав про претензії, лайнув у загальних виразах, пообіцяв суду й різок, і навіть зеленої алєї, себто шпіцрутів. Для всіх буря минула, а на мене вона ще тілько збиралась. Серед інших конфірмованих повинен був і я явитись по обіді в пятій годині на повторний і ще гірший іспит. До цього повторного іспиту я готувався досить байдуже, як людина наполовину вільна. Але коли став перед невблаганним екзаменатором, куди що поділось! Ані найменшої тіні, нічого подібного до людини, наполовину вільної, в мені не зосталось: такий самий мороз болісно пройняв тремтінням мою істоту, те саме почуття, що й попередніх літ, ні, не почуття, а мертва нечулість охопила мене, коли я глянув на цю деревяну нефарбовану фіґуру. Одне слово, я обернувся в ніщо. Не знаю, чи на всіх такий сильний вплив має антипатія, як на мене? Іспит повторився слово за словом, як і десять літ тому, — чверті букви не додано й не віднято. Зате й я ані на йоту не посунувся на полі військової просвіти: упертість обопільна й непохитна. За прикладом попередніх років, екзаменатор і охоронитель моралі запитав нас по черзі, хто й за що сподобився нести солодкий для серця обовязок салдата.
— Ти за що? — запитав він першого.
— За втрату казенних грошей, Ваше Високоблагородіє.
— Так, знаю: ти необережно поставив карту. Сподіваюсь, надалі не будеш в карти гуляти, — промовив він глузливо і звернувся до наступного.
— А ти за що?
— З волі родительки, Ваше Високоблагородіє.
— Добре. Сподіваюсь, надалі не будеш і… — і звернувся до наступного.
— Ти за що?
— За буйні вчинки, Ваше Високоблагородіє.
— Добре. Сподіваюсь, надалі… і…
— Ти за що? — спитав він наступного.
— З волі батька, Ваше Високоблагородіє.
— Маю надію…
— А ти за що? — спитав він, звернувшись до мене.
— За писання бунтарських віршів, Ваше Високоблагородіє.
— Сподіваюсь, надалі не будеш…
— А ти за що? за що? — спитав він останнього. Сей відповів, що теж з волі родительки; і, не вислухавши останнього, він звернувся до нас із сильною навчальною промовою, яка закінчилась дуже новою правдою, що за Богом молитва, а за царем служба не пропадають.
Наприкінці церемонії запитав він у ротного командира, чому не зявився на іспит Порцієнко, на що той відповів, що Порцієнко хворий, себто пяний, і знаходиться під охороною у свинопаса. Всі ці конфірмовані, так звані пани-дворяни, з якими я тепер представлявся перед лице “батька-командира”, всі вони — люди видатні своїми моральними прикметами, але останній субєкт, що зветься Порцієнко, всіх їх перевершив. Усі їх гидкі вади вмістив він у своїй підлій двадцятилітній особі. Дивне й незрозуміле для мене явище – цей огидний юнак. Де й коли встиг він так глибоко заразитися всіма паскудними моральними хворобами? Немає мерзоти, підлоти, до якої б він не був здатний. Романи Сю з їх огидними героями — нікчемні ляльки перед цим двадцятилітнім недолюдком. І це син статського совітника, отже не можна гадати, щоб не було засобів дати йому не якебудь, а порядне виховання. І що ж? ніякого. Добрий, мабуть, і статський совітник! Та взагалі добрі мусять бути батьки й матері, що віддають дітей своїх у салдати на поправу. І пощо, нарешті, дбайливе правительство наше бере на себе цей нелегкий для виконання обовязок? Воно своєю недоречною опікою розтліває мораль простого салдата і більше нічого. Дім праці, тюрма, кайдани, канчук і неісходимий Сибір — ось місце для цих бридких тварюк, а зовсім не салдатські казарми, де й без них багато всякої наволочі. А найкраще — здати їх на опіку ніжних батьків, — нехай тішаться на старості літ своїм власним виплодом; звичайно, — до першого кримінального злочину, а потім віддавати просто в руки ката!
До прибуття мого в Орську кріпость я й не уявляв собі існування цих гидких виродків нашої православної громади. І перший цього розбору поганець вразив мене своїм шкідливим існуванням. Особливо, коли мені сказали, що він теж “нещасний”, такий самий, як і я, “розжалуваний” і, значить, мій товариш по стану та кватирі, себто по казармах. Слово “нещасний” мало для мене завжди зворушливе значення, поки я його не почув в Орській Кріпості. Там воно для мене заялозилось, і я досі не можу привернути йому первісного значення, бо я досі бачу тілько поганців під фірмою нещасних.
З розпоряження бувшого ґенерал-ґубернатора, досить видатного політика Обручева, я мав нагоду просидіти під арештом в одному казематі з колодниками і навіть з таврованими каторжниками і переконався, що цим таврованим злочинцям слово “нещасний” більше до лиця, ніж цим розтлінним синам безобличних еґоїстів-батьків.
26 [червня]. Два дні вже минуло, як виїхав од нас батько-командир наш, але я все ще не можу визволитись од тяжкого вражіння, навіяного його короткою присутністю. Цей огидливий огляд так тяжко пригнітив мої блискучі, рожеві наміри, так мене збентежив, що, якби не Лазаревського лист у мене в руках, то я б знемігся під гнітом цього тяжкого вражіння. Та слава Богу, що маю цей неоціненний документ; значить, в мене є канва, на якій я можу виводити найбільш примхливі, найвигадливіші арабески.
“Надією живуть нікчемні голови”, сказав покійний Ґете. І покійний мудрець сказав правду наполовину. Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найпрактичнішим, статечним головам. Це наша найніжніша, постійна, до домовини незмінна, нянька-коханка. Воне, прекрасна, раз-у-раз голубить довірливу уяву і всемогутнього царя, і світового мудреця, і бідного хлібороба, та й мою мізерну, і вколисує недовірливий розум своїми чарівними казками, що в них кожний з нас так охоче вірить. Я не кажу [цього] несвідомо. Справді, нікчемний той розум, який вірить, що на вербі виростуть груші. Але ж чому не вірити мені, що я, хоч узимі, та неодмінно буду в Петербурзі? Побачу любі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію, Ермітаж, що його ще не бачив, почую чарівницю-оперу. О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє! Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного Бога, в цю чарівну надію.
Матеріяльне своє існування я гадаю влаштувати ось як, — звичайно, за допомогою друзів моїх. Про малярство мені тепер нема що й думати. Це було б подібне до віри, що на вербі виростуть груші. Я й давніше не був навіть середнім малярем, а тепер — і поготів. Десять літ без вправ можуть зробити і з великого віртуоза звичайнісінького корчемного балабайника. Отже, про малярство мені нема що й думати. Я ж думаю присвятити себе неподільно ґравюрі акватінта. Для цього я гадаю яко мога обмежити своє матеріяльне існування і вперто зайнятися цим мистецтвом. А тимчасом робити рисунки сепією з славних малярських творів, рисунки для майбутніх естампів. Для цього, я гадаю, досить буде двох років пильної праці. Потім виїду на дешевий хліб до моєї любої України та возьмуся за виконання естампів, і першим естампом моїм буде “Казарма” з картини Тенєра, з картини, про яку говорив незабутній учитель мій, великий Карло Брюлов, що можна приїхати з Америки, щоб глянути на цей чудовий твір. Словам великого Брюлова в цім ділі можна вірити.
Із усіх красних мистецтв мені тепер найбільше подобається ґравюра. І не без підстав. Бути добрим ґравером — це значить ширити прекрасне й повчальне серед громадянства; це значить ширити світло правди; це значить бути корисним для людей і вгодним Богові. Найпрекрасніше, найблагородніше покликання ґравера! Скільки найбільш мистецьких творів, приступних тілько для багачів, припадало б пилом у похмурих ґалєреях без твого чудотворного різця? Божественне покликання ґравера!
Крім копій з мистецьких творів, я думаю згодом пустити у світ у ґравюрі акватінта і власне чадо: “Притчу про блудного сина”, пристосовану до сучасних норовів купецького стану. Я розділив цю повчальну притчу на дванадцять рисунків; вони вже майже всі зроблені на папері. Але над ними ще довго й пильно треба працювати, щоб привести їх до стану, в якому їх можна буде перевести на мідь. Загальна ідея досить вдатно пристосована до неотесаного нашого купецтва. Але виявилось, що виконати її — мені не під силу. Треба зручного, влучного, правдивого, а головне — не карикатурного, скоріше драматичного сарказму, ніж висміювання. А для цього треба пильно попрацювати й тямущих людей порадитись. Шкода, що покійний Фєдотов не натрапив на цю багату ідею, він би з неї створив найартистичнішу сатиру в лицях для нашого темного напівтатарського купецтва.
Мені здається, що для нашого часу й для нашого середнього напівграмотного стану необхідна сатира, тілько сатира розумна, благородна. Така, наприклад, як “Женихъ” Фєдотова, “Свои люди – сочтемся” Островського і “Ревизоръ” Гоголя. Наше молоде середнє суспільство, наче той лінивий школяр, на складах спинилось, і без понуки вчителя не хоче й не може переступити цієї безглуздої “тму”, “мну”. На вади й хиби нашого вищого суспільства не варто звертати уваги. Поперше, задля нечисленности цього суспільства, а подруге, задля застарілости моральних хвороб, а застарілі хвороби, коли й можна вилікувати, то тілько героїчними засобами, — лагідний засіб сатири тут не поможе. Та чи має якесь значення наше маленьке вище суспільство в розумінні національности? Здається, — жадного. А середня верства — це величезна та, на нещастя, напівписьменна маса, це половина народу, це серце нашої національности; йому й потрібна тепер не суздальська лубочна притча про блудного сина, а благородна, артистична і влучна сатира. Я вважав би себе за найщасливішу в світі людину, коли б мені вдався так щиро й сердечно задуманий мій несвідомий негідник, мій блудний син.
“Свжо преданіе, а врится съ трудомъ”. Мені тут років зо два тому оповідав М. Данилевський, людина варта довіря, що нібито комедію Островського “Свои люди – сочтемся” заборонено на сцені на прохання московського купецтва. Коли це правда, то сатира в найбільшій мірі досягла своєї мети. Але я не можу зрозуміти, яка ціль правительства обороняти темноту й шахрайство. Дивне розпоряження!
27 [червня]. Від купецтва перехожу до офіцерства. Перехід не крутий, навіть гармонійний. Ця упривілейована каста також належить до середнього стану, з тою тілько різницею, що купець чемніший за офіцера. Він офіцера називає: “ви, ваше благородіє”, а офіцер його називає: “ей ти, борода!”. Одначе, їх ані трохи не розєднує це зовнішнє розєднання, бо вони вихованням — рідні брати. Різниця тілько та, що офіцер — вольтеріянєць, а купець — старовір. А по суті — те саме.
Сьогодні надвечір зявилися на городі комарі, і я, щоб позбутись цих докучливих комах, пішов на ніч до форту. Та ба! Невблаганна Немезида переслідує мене на кожному кроці. Утікаючи від комарів, я нахопився на чмелів. З належною пошаною проходячи повз офіцерську офіцину, я почув нову для мене пісню, що починається так:
Коврики на коврики
И шатрики на шатрики.
Далі я нічого не міг розслухати тому, що співець надто густо забасив, і тому, що пяний Кампіоні, інженерний офіцер і гіркий пяниця, вискочив на площу, не знаю, задля якої потреби, і побачивши мене, задумав зробити мені невеличку послугу-протекцію, познайомивши мене з новоприбулими офіцерами, з голінними, мовляв, хлопцями. Для цього вхопив він мене за рукав і потягнув у коридор. Новоприбулі “голінні хлопці” сиділи й лежали в самих червоних сорочках на розстеленій кошмі, і перед ними пишалася піввідрова сулія сивухи. Жива сцена з “Двумужницы” князя Шаховського. Я, щоб не збільшувати ґрупи волзьких розбійників, вимкнувся з обіймів протектора й вибіг на площу. Протектор вибіг за мною, гукнув на чергового по роті унтер-офіцера і звелів взяти мене на гавптвахту за особисту образу, нанесену офіцерові. Наказ офіцера виконано точно. Після вечірнього сиґналу черговий по варті доповів комендантові про новоприбулого арештанта, і комендант сказав: “нехай виспиться”. Отже, я, уникаючи кровопивців-комарів, був відданий на муки блощицям і блохам. Як після цього не вірити в призначення?
Сьогодні новий черговий по варті вияснив комендантові темну подію, і мене милостиво звільнено від немилосердних інквізиторів. Записуючи до журналу цей звичайнісінький у моєму становищі траґі-жарт, я в глибині душі прощаю моїх гонителів і тілько молю всемогутнього Бога швидше визволити [мене] від цих недолюдків.
Сьогодні сподіваються пароплава з поштою з Ґурєва. І ніхто його не чекає з таким трепетним нетерпінням, як я. А що, як не привезе він мені так довго очікуваної свободи? Що я тоді робитиму? Доведеться, щоб уникнути гавптвахти з блохами та блощицями, знайомитися з новоприбулими офіцерами і, дожидаючи майбутніх благ, пиячити з ними. Похмура й гидка перспектива! А коли, зовсім несподівано, привезе цю ліниву чарівницю-свободу? О, яка радісна, яка світла перспектива! Іду до форту й на всякий випадок спакую в чувал (торбу) мою мізерію, — може таки й станеться.
28 [червня]. Сталося, — тілько зовсім не те, чого я сподівався. А сталося паскудство, якого не можна було сподіватись навіть од причинця його, поганця Кампіоні. Пішов я вчора до форту, щоб, дожидаючи пароплава, пакувати свою мізерію. І, як це звичайно буває, коли людина сподівається чогось доброго, то на цьому доброму й добрі плани будує. Так і я, дожидаючи вістуна благодатної свободи, розгорнув килим-самолет, і ще одна, одна тілько хвилина, і я опинився б на сьомому Магометовому небі. Але, не доходячи до форту [зустрів я] посланого за мною вістовця від коменданта. — “Чи не прибув пароплав?” — питаю я посланого. — “Ще ні”, — відповідає він. — “Навіщо ж я потрібний комендантові?” — спитав я сам себе і піддав ходу. Прихожу. І комендант, замість якогобудь привітання, мовчки подає мені якийсь папір. Я здригнувся, приймаючи цей таємничий папір, як безсумнівного вістуна свободи. Читаю й очам не вірю. Це — рапорт на імя коменданта від поручника Кампіоні про те, що я, бувши пяний, нагрубіянив йому матірними словами, про що свідчать і новоприбулі офіцери. І в кінці рапорта він просить і вимагає поступити зо мною, як велить закон, себто негайно перевести слідство. Я остовпів, прочитавши це несподіване паскудстро. — “Порадьте мені, що робити з цією гадиною?” — запитав я коменданта, опритомнівши. — “Один спосіб, — промовив він — просіть вибачення, або за приписами дисципліни ви — арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли”. — “Я присягну, що це неправда”, — сказав я. — “А він присягне, що правда. Він — офіцер, а ви — все ще салдат”. Ох, як страшно відгукнулось у мені це майже забуте слово. Нічого робити, сховав гордощі в кишеню, натягнув мундир і пішов просити вибачення. Простояв я в сінях у поганця цілісінькі дві годими. Нарешті він, протверезившись, допустив мене до своєї особи. І після багатьох перепрошувань, прохань, принижень даровано мені вибачення з умовою негайно послати по кварту горілки. Я послав по горілку, а він пішов до коменданта по рапорт. Принесли горілку. А він приніс рапорт і привів своїх благородних свідків. — “Що, батечку, — сказав один із них, подаючи мені пухку, що тряслася з похмілля, руку — вам невгодно було познайомитися з нами добровільно, як у благородних людей водиться, так ми вас примусили”. На цю коротку й повчальну промову пяна вже компанія зареготала, а я мало-мало не промовив: поганці! та ще й патентовані поганці!
29 [червня]. “Широкий, битий шлях із раю, а в рай узенька стежечка, та й та колючим терном поросла”, — казала мені, ще дитині, одна бабуся, що завмирала. І вона казала правду, якої справжній зміст я тілько тепер цілком одгадав.
Пароплав із Ґурєва прибув сьогодні і не привіз мені анічогісінько, ані навіть листа. Листів зрештою я не чекаю, бо вірні друзі мої давно вже не уявляють собі мене в цій огидній конурі. О, мої щирі, мої вірні друзі! Якби ви знали, що зо мною роблять на прощання десятилітні кати мої, ви б не повірили, бо я сам ледве вірю в ці паскудства. Мені самому це здається продовженням десятилітнього огидного сну. І що значить це зволікання? Ніяк не можу собі його розтолкувати. Мадам Еґґерт з 15 мая в Оренбурґу вітає мене із свободою. А свобода моя десь із мастаком-писарем у корчмі гуляє. І це правда, правда тому, що найближчі мої мучителі, оглядами, муштрами, картами і пянством розважаються, а писемні справи відає якийсь писар Пєтров, “розжалуваний” у салдати за шахрайство. Так ведеться споконвіку, і порушити святий заповіт батьків задля якогось там “рядового” Шевченка суперечило б заповітові батьків та правилам військової служби.
На серці страшна нудьга, а я себе жартами потішаю. А все це робить зо мною вітрогонка надія. Не вішатись же, справді, через якогось пяницю батька-командира та достойного секретаря його!
Сьогодні святкується память двох найбільших возвістителів любови й миру. Велике у християнському світі свято. А в нас — найколосальніше пияцтво з нагоди храмового свята.
О, святі, великі, верховні Апостоли! Якби ви знали, як ми забруднили, як спотворили проголошену вами просту, прекрасну, світлу істину! Ви предрікли лжевчителів, і ваше пророцтво збулося. В імя, святе імя ваше, так звані вчителі вселенські побились, як пяні мужики, на Нікейському соборі. В імя ваше папи римські крутили земною кулею, і в імя ваше встановили інквізицію й жахливе авто-да-фе. Теж в імя ваше ми кланяємось бридким суздальським ідолам і чинимо на честь вашу бридку найгидкішу вокханалію. Правда — стара, отже повинна бути ясна, зрозуміла; а вашій правді, що її ви були хрищеними батьками, минає вже 1857-ий годочок. Дивно, яке тупе людство!
30 [червня]. Щоб надати більше принадности своїй самоті, я постановив завести собі мідний чайник. І цю думку здійснив я тілько вчора ввечері, та й то випадково. До тихого прекрасного ранку на городі додати шклянку чаю — мені це здалося дозволеним розкошуванням. Від початку весни мене переслідує ця мила непишна вигадка. Але я ніяк не міг її здійснити, тому що такої химерної штучки тут у продажу нема. Тілько вчора ввечері пішов я до Зиґмунтовських (уповноважений “винной конторы” й одставний урядовець 12 класа) і, минаючи шинок, побачив я обдертого, але тверезого деньщика одного із новоприбулих офіцерів — з мідним чайником у руці, якраз таким завбільшки, який мені був потрібний. — “Чи не продаєш чайника?” — запитав я його. — “Продаю”, — відповідає він. — “Чи не хапаний?”. — “Та де там. Самі “барин” веліли продати. Вони думають самовар завести”. — “Добре, я спитаю. А що коштує?” — “Карбованець сріблом”. — “Копу сріблом”, — сказав я, оскільки міг, байдужно і пішов своєю дорогою. Ледве встиг я ступити кілька кроків, як він наздогнав мене й без торгу вручив мені давно пожадане начиння. А деньщик, діставши копу срібла, подався просто до шинку і за хвилину вийшов із нього з пляшкою в руці та рушив просто до офіцерських кватир. — “Туди й дорога”, — подумав я. Провівши вечір у товаристві Філємона й Бавкиди (так я жартома називаю Зиґмунтовських), по дорозі зайшов я до маркитанта, взяв у нього півфунта чаю, фунт цукру й сьогодні в четвертій годині ранку розкошую собі на городі та вписую до свого журналу подію вчорашнього вечора, благословляючи долю, що послала мені мідний чайник.
Збираючись подорожувати Волгою від Астрахані до Нижнього, я завів собі чистий зшиток для подорожнього журналу й заслону від комарів, що невтомно переслідують подорожнього від гирла Волги до самого Саратова. Коли я запасався цими необхідними речами, мені й на думку не спадав мідний чайник; тілько вчора, спасибі старому Зиґмунтовському, він пояснив мені важливість цього немудрого начиння підчас плавби річною водою, де конче потрібен міцний чай, щоб уникнути проносу, і просто, щоб час згаяти, як він висловився на закінчення. І багато ще дечим радив він мені запастися в Астрахані на дорогу. Але це все зайве. Я поїду, але не пароплавом, а просто як одставний салдат, однією з барок, що їх буксирує пароплав. Дивно що мене тут усі, а серед інших і Зиґмунтовські вважають за потаємного багатія. Це мабуть тому, що якщо я роблю борги, звичайно незначні, то в означений термін акуратно їх виплачую, не вдаючись за допомогою до Ізраїля, і не заставляю останньої сорочки, як це робить багато офіцерів. Коли я сказав Зиґмунтовським, що ввесь мій капітал складається із 100 рублів сріблом, на які я, крім подорожніх витрат, маю намір ще пошити в Москві необхідний одяг, то вони в один голос назвали мене Плюшкіном. Я не вважав за потрібне розчаровувати їх своїми злиднями й розпрощався з ними, як справжній багач.
Дивні старі, оці Зиґмунтовські! Бездітні, старі, самітні, мають достаток, що забезпечує навіть примхувату старість, задумали оселитись у цій безводній, безплодній пустині, та добре б, якби на відпочинок, — ні, він узяв на себе обовязок мало не шинкаря. Я гадаю, що це неодмінна потреба звичної від молодого віку фізичної діяльности або просто жадоба забагатіти, — остання може тілько наполовину, бо в ньому непомітно скнарства, що нерідко супроводить до могили самотню, безпомічну старість. Вона, себто Зиґмунтовська, мені дуже подобається; це — добродушно усміхнена, гостинна, кубічна бабуся, колись німкеня, а тепер православна. Він теж добродушний дідок, але пренаївний і найнешкідливіший брехунець. Наприклад, він дуже простодушно і щоразу з новими варіяціями оповідає, які він перейшов митарства, поки осягнув теперішнє звання. Похоження своє він виводить від якогось короля польського Сиґізмунда, мабуть, Третього. Про найближчих предків він не згадує, так само й про причинця його власного існування. Дитинство теж покрите млою безвісти. Першу половину юнацьких літ провів він на становищі домового вчителя у відомого табачника Онисима Ґоловкіна в Петербурзі. І в цю саме добу його життя сталася з ним таємнича пригода, яка відразу поставила його на ноги. Пригода ця така. Раз уночі на вулиці — йому здається, що на Літєйній, але за певність не ручиться — хапають його два гайдуки, садовлять у карету, завязують очі, везуть, везуть і, нарешті, приводять просто до найрозкішнішого будуару, треба думати, якоїсь графині чи княгині. Зявляється, нарешті, й таємнича властителька будуару, вся в дезабілє (його власний вираз), тілько обличчя закрите маскою. Після сповнення таїнства кохання йому знов завязують очі, садовлять у карету, привозять на те саме місце, де взяли, і один з гайдуків вручає йому пачку асиґнацій, не більше й не менше, як 20 тисяч. Довго він думав, яку заснувати майбутність на цьому непохитному фундаменті і з холодним серцем, відхиливши почесті й злато, вступив (ідучи за внутрішнім покликанням) до скромного кола поклонників Мельпомени, де мав блискучий успіх в ролях Едипа, Фінґала, Димитрія Донського і в “Ябед” Капніста (на лихо, не пригадує, в якій саме ролі). Але через каверзи славного вчителя Каратиґіна — Яковлєва, мусів покинути вибране поле діяльности і вступити до морської служби, звичайно, лєйтенантом. Тут він плавав (двічі) навколо світу, і один тілько раз — до південного бігуна вкупі з Лазарєвим. І про що підчас цих подорожей він довідався докладно, — це з чого здобувають оливу, яку неправдиво називають прованською. Ось де її джерело. Між Ліворно і Сінґапуро (дивовижне знання ґеоґрафії!) є острів Прованс. А на цьому острові Провансі росте величезне маслинове дерево, з якого й випускають олію, як, наприклад, у нас весною сік із берези. Островом і деревом володіють: анґлієць, француз та італієць, а ми й німці вже від них одержуємо цей дорогий продукт. Із корабля перебрався він у земський одеський суд, невідомо в якій ранзі. Тут він провадив життя одчайдушного гульвіси, попав у сонмище декабристів і був засланий, як безстроковий арештант, у кріпость Ізмаїл, де незабаром і став правою рукою коменданта та через збіг дивних обставин був переведений до Астрахані в званні “квартальнаго надзирателя”. Але не завжди чисті обовязки цієї служби примусили його податись у відставку і прийняти від контори, що завідує шинками, посаду уповноваженого в Новопетровському форті, де його охристили іменем “спиртоміра”.
Кампіоні, мій протектор, — не менший брехун, але шкідливий і безсовісний — якось забрехався до того, що назвав себе небожем графа Закревського, московського ґенерал-ґубернатора, й кандидатом дорпатського університету. Щоб відразу збити з пантелику і знищити нахабного брехунця, Зиґмунтовський одразу махнув аж у ротмістри лейб-гусарів і в найближчі родичі фельдмаршала графа Гудовича. Знай наших!
Але, не дивлячись на цю невинну ваду, він, проте, добрий і наївний дідок. А вона теж добра, лагідна, невинна говоруха і трохи сентиментальна бабуся. І я їх не інакше називаю, як Філємон і Бавкида. Вони одержують укупі з Нікольським “Петербургскія Вдомости”; і я частенько приношу їм з города укріп, петрушку й усяку таку городину, пю чай, прочитую фелєтон і вислуховую чарівні пригоди наївного Філємона, за що й користуюсь повним довірям Бавкиди.
Липень 1857
1 липня. Сьогодні послав я з пароплавом лист М. Лазаревському. Можливо, що останній із задушливої тюрми — дав би Бог! Я дуже винен перед моїм нелицемірним другом. Мені слід би було відповісти йому на лист з 2 травня зараз же після одержання, себто 3 червня. Але я, чекаючи радісної звістки з Оренбурґу, яку мені хотілось подати йому першому, даремне прождав цілий місяць і все таки мусів був йому написати, що я не вільний; і до 20 липня, а може й до серпня такий самий салдат, як і перше був, тілько з тою різницею, що мені дозволено наймать за себе вартового та ночувать на городі, чим я із вдячністю користуюсь. До 20 липня я віддалив від себе всякі турботні думки і тішуся тепер щоранку розкошами повної самоти і навіть шклянкою, правда абиякого, та все таки чаю. Якби ще добру циґару встромлену в лице, наприклад таку, як [ті, що їх] прислав мені 25 штук мій добрий друг Лазаревський, тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі. Але це вже забагато! А сьогодні справді в Петергофі свято. Бучне, царське свято! Давно колись, 1836 року, якщо не помиляюсь, я до того був зачарований оповіданнями про це чарівне свято, що, не спитавшись хазяїна (я був тоді в науці у маляра, чи то в так званого кімнатного живописця, такого собі Ширяєва, людини неотесаної і жорстокої) і не зважаючи на наслідки самовольного виходу (я знав напевно, що він мене не відпустить), із шматком чорного хліба, з копою міді в кишені і в пістровому халаті, який звичайно носять учні-ремісники, утік з роботи просто до Петергофу на гуляння. Гарний, мабуть, був я тоді! Дивно одначе, — мені й наполовину не подобався тоді розкішний Самсон та інші фонтани і взагалі свято в порівнянні з тим, що мені про нього наговорили, — чи занадто вже запалили уяву оповіданням, чи я просто втомився й був голодний. Остання причина либонь правдивіша. Та до всього того я ще побачив в юрбі свого грізного хазяїна з пишною своєю хазяйкою. Оця остання подія зовсім захмарила блискучість і пишність свята. І я, не дочекавшись ілюмінації, вернувся назад зовсім не зачарований тим, що було. Вибрик цей обійшовся мені щасливо. Навзавтра знайшли мене на горищі, коли я спав, і ніхто й не підозрівав, що я виходив самовільно. Сказати правду, я й сам це ніби за якийсь сон уважав.
Удруге, 1839 року, відвідав я петергофське свято за зовсім інших обставин. Цим разом на Бердовському пароплаві був я в товаристві свого великого вчителя Карла Павловича Брюлова вкупі з [його] улюбленими учнями Петровським і Міхайловим. Хуткий перехід із горища мугиря-маляра до пишної майстерні найбільшого живописця нашого століття! Самому тепер не віриться, а дійсно так було. Я з брудного горища, я, нікчемний замазура, на крилах перелетів до чарівних заль Академії Мистецтв. Але чим же я хвалюся? чим я довів, що користувався наукою і дружнім довірям найбільшого артиста в світі? Зовсім нічим. До його недоречного одруження й після доречного розводу я жив у нього на кватирі, або, краще сказати, в його майстерні. І що ж я робив? Над чим працював я в цьому святилищі? Дивно й подумати… Я компонував тоді українські вірші, що потім спали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його чарівними творами я задумувався й леліяв у своїм серці свого сліпця-кобзаря і своїх жадних крови гайдамаків. В сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче в гарячому дикому степу наддніпрянському, передо мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Передо мною стелився степ, засіяний могилами. Передо мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй… І я задумувався, я не міг одвести своїх духових очей од цієї рідної, чарівної краси. Покликання — і нічого більше.
Дивне, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопись — моя майбутня професія, мій хліб насушний, та замість того, щоб вивчити її глибокі таїнства та ще й під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюлов, я компонував вірші, за які мені ніхто й шага не заплатив і які врешті позбавили мене волі та які, не дивлячись на всемогутню нелюдську заборону, я все таки нишком ліплю і навіть подумую іноді про те, щоб надрюкувати (звичайно, під іншим імям) ці плаксиві, худорляві діти свої. Справді, дивне це невгамонне покликання!
Не знаю, чи дістану я тут од Кухаренка його думку про моє останнє чадо (“Москалева Криниця”). Я ціню його думку чутливої, благородної людини, і як думку щирого, самобутнього земляка свого. Шкода мені, що я не можу тепер одвідати його на його привільній Чорноморії. А як би хотілося. Та що робити! Спочатку сплачується борг, потім заспокоюється голод — перші потреби, а на решту купується втіха. Так, принаймні, роблять статечні люди. А я й тінню боюся бути подібний до необачного циндри. Гульнув і я колись на свою пайку. Годі.
Пора, пора душой смириться,
Надь жизнью нечего глумиться,
Отвдавъ горькаго плода.
Минулого року комендант одержував тут “Библіотеку для чтенія”. Бувало, хоч переклад Курочкіна з Беранже прочитаєш — все таки легше стане. А тепер, крім фелєтона “П[етербургскихъ] Вдомостей”, зовсім немає нічого сучасно-літературного. Та й за цю миршаву сучасність треба платити петрушкою й укропом. Хоч би редька швидше виростала, а то соромно вже стало старих одним і тим самим продуктом частувати.
2 [липня]. Дві випадково зроблені мною речі так удались, як рідко коли вдаються твори, глибоко продумані. Перша річ — оцей журнал, що в ці томливі дні дожидання став для мене необхідний, як болящому лікар. Друга річ — це мідний чайник, що стає необхідний для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника чи без чаю я, бувало, якось ліниво брався за це рукоділля. Тепер же ледве встигаю налити в шклянку чаю, як перо само проситься в руку. Самовар — той шипінням своїм заохочує до праці, це зрозуміле. Щоправда, я не мав нагоди зазнати на собі цього спасенного впливу самовару, але мав нагоду на ділі переконатися в цій чарівній силі його над іншими. А саме був у мене колись на Україні приятель, такий собі п. Афанасєв, або Чужбинський. У 1846 році доля звела нас у “Цареграді”, не в отоманській столиці, а в єдиному трахтирі в місті Чернігові. Мене доля закинула туди в службових справах, а його з непереможної любови до розкиданого життя або, як він висловлювався, за поривом серця. Я знав його, як найнесамовитішого й невичерпаного віршороба, але не знав того захованого механізму, що пускав у рух це невтомне надхнення. І тоді тілько, коли оселились ми [вкупі], уникаючи зайвих видатків поперше, а подруге, щоб, як товариші по ремеслу, “созерцать” один одного у всі хвилини дня й ночі, — тоді тілько я довідався про потайну спружину, що двигала це справді невтомне надхнення. Спружиною цією був шипучий самовар. Спочатку я не міг второпати того, чому мій товариш по ремеслу не замовить, коли йому захочеться, шклянку чаю з буфету, як я це роблю, а неодмінно велить подати самовар. Але коли я розглянув приятеля трохи ближче, то виявилось, що він властиво не самовар велів подавати, а велів подавати надхнення, або спружину, що пускала в рух цю таємничу силу. Я спершу дивувався, звідкіля, із якого джерела випливають у нього такі величезні вірші, а виявилось, що “ларчикъ просто отворялся”.
Ми прожили з ним укупі ввесь великий піст, і не було в місті не тілько панночки, дами, навіть старенької, якій би він [не написав] до альбому не якесь чотирьохстишшя (він дрібницями гордував), а цілу важенну ідилію. Якщо ж альбому не знаходилось у якоїнебудь чарівниці, як наприклад, у старенької Дорохової, вдови відомого ґенерала 1812 року, то він підносив їй просто на шістьох і більше аркушах найсентиментальніше посланіє.
Та це все нічого. Хто з нас хиб не має? А суть діла в тому, що, коли довелось нам платити дань “володареві” “Цареграду”, то в товариша по ремеслу готової дані не знайшлося. І я мусів заплатити, не рахуючи іншого спожиття, за самий локомотив, що пускав у рух надхнення, 23 карбованці сріблом, яких, не зважаючи на дружнє слово чести, я й досі не одержав. Ось чому я на ділі пізнав вплив шипучого самовара на моральні сили людини.
У моєму становищі натурально, що я раз-у-раз нуждався копійкою. І я писав до нього двічі до Києва про згадані 23 карб[ованці], та він навіть віршами не відповів. Я так і подумав, що гай-гай! Росія втратила другого Тредяковського. Але я помилився. Минулої зими в фелєтоні “Р[усскаго] Инвалида” бачу на безконечних шпальтах безконечний український вірш з нагоди… не памятаю, з якої власне нагоди. Памятаю тілько, що [були це] гидкі й підлі лестощі російській зброї. Бач! думаю собі, чи не мій це приятель так пописується? Дивлюсь, — справді він, А. Чужбинський. Так ти, мій любий, живий і здоровий та ще й падлючити навчився! Бажаю тобі успіху на вибраному полі, але зустрітися з тобою не бажаю.
Не памятаю, хто саме, але якийсь глибокий серцезнавець сказав, що найпевніший дружбометр — це гроші, і він сказав правду. Правдива, справжня приязнь, що виявляється тілько в критичних, трудних випадках, і та навіть потребує цього холодного мірила. Найживіша, надхненна мова приязні — це гроші, і що більша нужда, то щиріша приязнь, яка проганяє цю голодну відьму. Я був такий щасливий у своїм, можна сказати, коловоротнім житті, що не раз вкушав плоду від цього райського древа. І в теперішній, мені здається, найкритичніший час, я дістаю [від Лазаревського] 75 карб., — за що? за яку послугу? Ми з ним бачились усього двічі. Вперше — в Орській Кріпості; вдруге — в Оренбурзі. Пошли, Господи, всім людям таку дружбу й такого друга, як Лазаревський. Але викоріни цей бурян, що виріс на ниві найблагороднішого почуття. Викоріни таких друзів, як Афанасєв, Бархвіц та Апрєлєв. Правда, і Бархвіц, і Афанасєв — це погань, дрібнота, але Апрєлєв — це значна, показна людина, це не якийнебудь чугуївський улан чи лінійний поручник-запивайло, а ротмістр Кавалєрґардського Її Величества полку, відомий у столиці сибарит і обжера. Це, як то кажуть, видатна особа. З цією видатною особою спізнався я в 1841 році в одного мого земляка, в такого собі Соколовського. Перше вражіння було на його користь. Молодий, свіжий, румяний черевань (я, не знаю чому, особливо вірю в добротність людей такої комплєкції та кольориту). І щоб довершити своє зачарування, я уявив собі його ще й лібералом. Ось ми знайомимось, потім заприязнюємося, переходимо на “ти” і нарешті входимо у фінансові стосунки. Він мені замовляє свій портрет. І я йому дозволяю приїздити до мене на сеанси з власним фриштиком, що склався з двохсот устриць, чверті холодної телятини, шести пляшок портеру й однієї пляшки джину. Все це зїдалось і виписалось підчас сеансу в найбільшій приязні. Третій сеанс почався в нас на “ти” і скінчився шампанським. Я був захоплений другом-аристократом. Скінчилися сеанси, пішов я до друга за мздою, — друг зайнятий, нікого не приймає, вдруге — те саме, втретє, вчетверте… і так до десяти разів — все те саме. Я плюнув другові на поріг та й ходити перестав. Таких друзів у мене було багато, і як дібрав — все люди військові. Я певний, що, коли б Афанасєв не був перше уланом, він міг би писати вірші [і] без допомоги самовару, і ми б із ним попрощались інакше.
Віра без діл — мертва єсть. Так і дружба без істотних доказів — пусте, лукаве слово. Блаженні, стократ блаженні друзі, що їх життя було осяяне райдужним сяйвом усміхненого щастя, і голодна нужда своїм залізним жезлом проби ні разу не постукалась у двері їх безкорисливої дружби! Блаженні, — вони й у могилу зійдуть, благословляючи один одного!
3 [липня]. Сьогодні вві сні бачив я Лазаревського. Нібито він приїхав за мною до форту, і, не зважаючи на мої доводи, що мені не можна покинути форту без перепустки, вивіз мене силоміць, не дозволивши попрощатись навіть із Мостовським. Незабаром опинились ми в якомусь російсько-татарсько-німецькому місті, подібному до Астрахані. І верблюди, і анґлізовані коні по вулиці ходять, і фонтани бють, і кумис продають, і фабрика цигарок, і театр… нарешті — вечір, ніч… Лазаревський сховався. Шукаю його, питаю і прокидаюсь… Прокинувшись, я зрадів, що це тілько сон і що я, хвалити Бога, не дезертир. А то б ізнов мене озброїли літ на десять “за престолъ и отечество”. Треба буде зайти до сотника Чеґанова — подивитись до сонника, що означає бачити вві сні самовільний вихід.
Сьогодні, себто 4 липня, коли я, як звичайно, встав у третій годині, загрів свій чайник, налляв шклянку чаю і взявся за перо, почали збиратись дощові хмарки. А за кілька хвилин пішов тихий, меланхолійний дощик. І я, покинувши всяке писання та мрії, милуюся цим прекрасним і тут надзвичайно рідким явищем. Вітер — з Астрахані, себто норд-вест. Можна сподіватися, що дощик припустить і задлиться за південь. Яка б була благодать для цієї безводної пустині!
4 [липня]. Ночував на городі, в коменданській альтанці. Це моя теперішня резиденція. Незабаром після того, як протуркотів вечірній сиґнал, пішов тихий дощик, і з цієї нагоди я раніше, ніж звичайно, ліг спати. Під тихий гармонійний шум дощових крапель, що спадали на дах альтанки, я солодко задрімав. І бачив у сні покійного Карла Павловича Брюлова й разом із ним товариша свого Міхайлова. Спочатку в якійсь величезній ґалєреї, де не було нічого, крім якогось ескізу Ґвідо Рені, що його Міхайлов збирався копіювати. Потім перейшли ми разом із Карлом Павловичем до майстерні, що в портику. Тут теж нічого не було, крім великого на всю залю, натягнутого й заґрунтованого, полотна, як це робиться для декорацій, та до стіни приліпленої грубо розмальованої літоґрафії Калама з підписом Ріо-де-Жанейро. Потім Карло Павлович запросив нас на лукіянівський ростбіф, як це бувало в часи незабутні. Але вдарив грім, і я прокинувся. Пустився заливний дощ. Зачинивши двері й вікна альтанки, я знову заснув. У другому сеансі побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкина, такого самого свіжого й бадьорого, яким бачив я його востаннє 1845 року. Розмовляли про театр, про літературу. Я йому завважив, чому він не продовжує своїх “Записок артиста” початок яких надрюковано в першій книжці “Современника” за 1847 рік, на що він мені відповів, що його життя проминуло так тихо, щасливо, що нема про що й писати. Я хотів йому щось заперечити, але ми опинились у Новопетровському форті й зустрілись із П. О. Кулішем, що збирав якісь хирляві рослини. Я, як господар, почав клопотатися про обід і пішов шукати польових шпараґ, що їх тут і сліду нема. Але новий удар грому розбудив мене, і я вже не міг заснути.
Від недавнього часу мені почали ввижатись у сні давно бачені мною милі серцю предмети й особи. Це, мабуть, через те, що я про них тепер раз-у-раз думаю. Лягаючи спати вчора, я думав про “Осаду Пскова” і про “Ґензеріха” Брюлова. І побачив у сні самого їх великого творця. Годі! ранок після нічної бурі тихий, свіжий, рідкий у тутешній палючій пустині ранок. І я буду неабияким тетерваком, якщо просижу його над своїм журналом.
5 [липня]. Голий ох, а за голим — Бог. З моєї бібліотеки, що її я всю на память знаю і що вже давно спакував у скриньку, не знайшлося книжки, гідної бути мені сопутницею в моїй радісній, самотній подорожі Волгою. “Исторія Донского войска” Ригельмана видалась мені занадто старою сопутницею, і я запакував її аж на спід. Що ж робити без книжки в такій повільно-спокійній подорожі, як плавба Волгою від Астрахані до Нижнього? Це завдало мені турботи. І справді, що я буду робити цілий місяць без хоч якоїсь книжки? Але фортуна, ця горда повелителька повелителів світу, ця безока цариця царів, сьогодні — мій льокай. Гірше — бердичівський фактор.
Натішившись прекрасним, свіжим ранком на городі, я в девятій годині пішов до форту. Мені треба було взяти хліба в артільника й оддати насушити [з нього] сухарів на дорогу. Прихожу до ротної канцелярії, дивлюсь, на столі поруч із зразковими чобітьми лежать три досить грубі книжки в сірій потріпаній обгортці. Читаю заголовок. І що ж я прочитав? “Estetyka, czyli umnictwo pikne, przez Karola Libelta”. В казармах — естетика! – “Чиї це книжки?” — питаю я писаря. — “Каптенармуса, унтер-офіцера Куліха”. Знайшов я вищеназваного унтер-офіцера Куліха, і на питання моє, чи не продасть він мені “Umnictwo pikne”, він відповів, що воно належить мені, що Пшевлоцький, виїжжаючи з Уральського до рідного краю, передав йому, Куліхові, ці книжки з тим, щоб той передав їх мені, і що він, Куліх, приніс їх із собою сюди, поклав до цейхгавзу й забув про їх існування, та що тілько вчора вони впали йому в око і що він дуже радіє, що тепер може їх передати кому слід. Для вящої радости я послав по горілку, а книжки поклав до своєї подорожньої торби.
Очевидне, дотикальне діло рук послужливої факторки-фортуни! Отже, з ласки цієї сліпої цариці царів я маю що читати в дорозі, на що я зовсім не надіявся. Читання, правда, не зовсім мені до смаку, але що робити: на безрибї й рак — риба. Я, помимо своєї щирої любови до прекрасного в мистецтві та в природі, почуваю непоборну антипатію до філософій та естетик. І це почуття я завдячую спочатку Ґалічеві й остаточно — шановному Василеві Івановичу Григоровичу, що читав нам колись лєкції з теорії красних мистецтв, гасло яких було: якнайбільше міркувати й якнайменше критикувати. Чисто платонівська сентенція.
З Лібельтом я трохи знайомий з його “Орлєанської Діви” та з його критики й філософії. З першого погляду він мені видався містиком і непрактиком у мистецтві. Побачимо, що далі буде. Боюсь, коли б зовсім не роззнайомитись.
6 [липня]. Бачив у сні Академію Мистецтв. Міхайлов показував мені якусь нескінчену копію, а потім десь мені подівся разом із копією. Із Академії я вийшов на Великий проспект і, не доходячи до церкви Андрія Первозваного, зустрівся з родиною тутешнього коменданта і з радости прокинувся.
Позавчора ввечері я був випадковим глядачем, здається останньої, сцени з водевіля під назвою “Недошита блюзка”. Я не хотів вписувати до мого журналу цієї балаганної сцени, але через те, що вона несподівано викликала поважні наслідки, я й заношу її докладно з усіма гидкими подробицями до моєї незмінної хроніки.
Ця подія сталася 5 дня біжучого місяця. Коли батька нареченої не було вдома, у нареченого виринула спасенна думка — почастувати свою майбутню дружину серенадою з усіма гонорами. Для цього зібрав він із двох рот співаків також із усіма гонорами: з бубном, тарілками, ложками, трикутником і ще з якимись брязкалами. І коли був проспіваний, розуміється з танцями, ввесь репертуар салдатських пісень і навіть “Посл батюшки остался сиротою молодецъ” із невеликими змінами, — нареченому, захопленому цією останньою піснею, що змальовувала до певної міри його власне становище, забагнулося, щоб хлопці трошки його погойдали. Чому й ні? Хлопці взялися за діло, і, — о, лиходійко-доле! — коли вірні й запопадливі хлопці вдесяте почали раз-у-раз вигукувати “ура!”, на воротях показався комендант, — протяжливе голосне “ура!” враз увірвалось, а вірні, незрадливі хлопці кинули свого батька-командира серед улиці, а самі поховалися, де хто міг. Становище нареченого [було] справді критичне, і тим більше критичне, що він, без ніжної опіки своєї улюбленої нареченої, не міг стати на ноги — з немудрої радости, або простіше — він був пяний, як ніч.
Другого дня вранці зявляється з рапортом до коменданта батько нареченої і просить, на законній підставі, визволити його ославлену дочку, а також і всю його родину від гидкого й бешкетного пяниці-нареченого — підпоручника Чарца. На таку законну вимогу резолюція ще не настала.
Якжеж бути порядній і сімейній людині комендантом цього закордонного кубла безмежних мерзенств! бути суддею і слідчим цих безконечних щоденних паскудств! А він, як начальник, обовязаний калятися в цьому смердючому багні. Огидний обовязок!
7 [липня]. Сьогодні бачив у сні Москву; не зустрів нікого із знайомих — і храма Спаса не бачив. Був на Красній площі — і Василя Блаженного не бачив. Шукав у гостиннім дворі іванівського полотна на сорочки — і не знайшов. Так і прокинувся. Прокинувшись, я, як звичайно, загрів свій чайник, всипав чаю й почав витирати шклянку, коли прибігає до мене мій “дядька” й оголошує мені наказ фельдфебеля, щоб я негайно прибув припасувати муніцію. — “Та ж її недавно припасовували”, — кажу я. — “Не можу знати, наказано”, — відповідає він. І так ради неділі не пощастило мені чаєм поласувати. Прихожу до форту й довідуюсь, що вчора прийшов якийсь татарин із Астрахані з казенним провіянтом і пустив чутку, що наприкінці серпня місяця в Астрахані чекають великого князя Костянтина Миколаєвича і що з цієї нагоди в Астрахані чинять великі приготування до зустрічі Авґустійшого гостя. Капітан Косарєв, що завідує двома ротами першого батальйону, притьмом узяв на розум, що робити і, щоб не набратися сорому, вчора ж таки за допомогою писаря Пєтрова призначив почесну варту, до якої за протекцією писаря Пєтрова був зачислений і я. Це морочливе завдання сяк-так було вирішене вдосвіта, а на світанку (не вважаючи на неділю) наказано припасувати муніцію і, як буде готова, вивести людей на перегляд перед теляче лице капітана Косарєва й вірного його сподвижника писаря Пєтрова.
Сказано — зроблено: до сьомої години все було готове. У повній муніції вивели людей на полянку, в їх гурті й мене. У сьомій годині зявився сам капітан Косарєв у всій своїй ослячій величі і після гордовитого привітання підійшов просто до мене, милостиво ляснув мене по плечі і сказав: — “Що, брате, одставка? Ні! Ми ще з тебе зробимо взірцевого правофланґового, а потім із Богом!”. І тут же наказав капральному єфрейторові зайнятися зо мною машеруванням і вправами з рушницею годинки з чотири в день. Я жахнувся, почувши цей милостивий наказ. От тобі й безтурботна самота на городі!
Той самий татарин разом із фактурою привіз комендантові лист із Астрахані, в якому його повідомляють, що адмірал Васілєв одержав вістку з Петербурґу, щоб Його Високости в Астрахані не чекали і, значить, не тремтіли. Комендант, довідавшись про розпоряження запобігливого капітана Косарєва, втер йому носа і навіть загрозив йому гавптвахтою, коли він і надалі осмілиться турбувати людей без його відома. На тому все й скінчилось. І я, мов нічого й не було, встав сьогодні, як звичайно, в третій годині ранку, загрів свій чайник, оправив нове перо і записав цей неймовірний казус до моєї вірної Хроніки. Господи, чи настане нарешті для мене година визволення? Чи настануть колинебудь для мене ті блаженні дні, коли я буду читати ці гидкі правдиві оповідання, як неправдивий сон, як небувалу небилицю?
8 [липня]. Сьогодні відійшов поштовий човен до Ґурєва. Вітер зюд-вест. У середу або в четвер він повинен бути на Стрілецькій Косі, в 15 верствах від Ґурєва. В суботу прийме останню оренбурзьку пошту. Неділю посвяткує і в понеділок — назад. Якраз за тиждень. За сприятливого вітру його треба сподіватись 17-го або 18-го дня, і ніяк не далі 20-го. Невже він мені нічого не привезе? Не може бути. Це вже було б умисне тиранство.
Сьогодні ж уранці запросив я до себе на город унтер-офіцера Куліха, того самого, що приніс мені з Уральського “Umnictwo pikne” Libelta. Розмова наша, звичайно, крутилася біля батальйону й особливо біля 2-ої роти, що два роки тому відійшла звідсіля й тепер сюди вернулась. І тоді й тепер я маю нещастя належати до цієї роти. Починаючи від бувшого тоді ротного командира поручника Обрядіна, ми перебрали поодинці всю роту і, нарешті, дійшли до рядового Скобєлєва. Цей рядовий Скобєлєв, помимо свого прізвища, був мій земляк родом із Херсонської ґубернії й особливо [впав] мені в памятку українськими піснями, що їх він співав своїм мяким тенором навдивовижу просто і прекрасно. З особливою вимовністю він співав пісню:
Тече річка невеличка
З вишневого саду.
Я забув, що я в казармі, слухаючи цієї чарівливої пісні. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, до мого любого рідного краю. І я ніколи не забуду цього смуглявого, напівголого бідолахи, що, латаючи свою сорочку, переносив мене своїм простим співом далеко-далеко з задушливої казарми.
Статурою й манєрами він не був подібний до бравого салдата, за що я його особливо поважав. Але він користувався в роті славою чесного й тямущого салдата. І хоч мав він лице смугляве, незграбне й віспою поцятковане, воно сяяло відвагою й благородством. І я любив його, як земляка і як чесну людину, незалежно від пісень. Він був, як казав мені потайки, збіглий кріпак. Зловили його, як волоцюгу, він прикинувся, що не памятає ані де родився, ані рідні, і його віддали до війська, де й прозвали Скобєлєвим на честь знаного балакуна -_ “Русскаго Инвалида” Скобєлєва. І ось про цього нещасного Скобєлєва Куліх мечі розповів таку обурливу повість.
Незабаром після прибуття 2-ої роти до м. Уральського командир роти поручник Обрядін узяв до себе за постійного вістовця рядового Скобєлєва, як тверезого й надійного салдата, але малоздатного фронтовика. А рядовий Скобєлєв невмисне став повірником сердечних таємниць свого командира й постійним льокаєм його коханки. Не минуло й півроку, як незграбний льокай Скобєлєв також невмисне став коханцем коханки свого володаря. І якось у хвилини сердечних звірень лукава зрадниця відкрила Скобєлєву, що два місяці тому на його імя Обрядін одержав із Москви 10 карбованців сріблом від якогось його колишнього товариша (мабуть по мандрах), тепер крамарчука. І на доказ правди своїх слів показала йому коверт із пятьма печатками. А поручника Обрядіна, ще коли був він адютантом батальйону і скарбником, не тілько підозрівали, але й доводили навіть йому крадіж таких пересилок. Та він якось умів ховати кінці в воду і мав взагалі славу порядної людини. Скобєлєв, довідавшись про таку штуку “батька-командира”, зявився до нього з порожнім пакетом у руці, домагаючись [звороту] вийнятих із нього грошей. Батько-командир почастував його поличником, а він батька-командира — ляпасом. Якби це було сам-на-сам, то на тому б і скінчилось; але тому, що ця сцена відбулася при благородних глядачах, при офіцерах, то засоромлений поручник Обрядін, заарештувавши рядового Скобєлєва, подав командирові батальйону рапорт про те, що сталося. Внаслідок рапорту переведено слідство, а внаслідок слідства поручникові Обрядінові наказано податись в одставку, а рядового Скобєлєва віддали під військовий суд. А за присудом військового суду рядовий Скобєлєв пройшов, як кажуть салдати, крізь “зелену алєю” – [себто] крізь 2.000 шпіцрутів і був засланий на сім літ до арештанських рот до Омського. Сумна і, на нещастя, не єдина така подія!
Бідний Скобєлєв! ти народився й виріс у неволі. Заманулося тобі покуштувати широкої солодкої вольної волі, і ти залетів до Едикулю (так звичайно салдати називають Новопетровський форт), співучою пташкою з України залетів ти до моєї семилітньої тюрми немов на те тілько, щоб своїми солодкими, тужливими піснями нагадати мені мій любий, мій бідний рідний край. Бідний, нещасний Скобєлєв! ти чесно, благородно вернув поличника благородному злодієві — грабіжникові, і за це чесне діло пройшов ти крізь шпіцрути і поніс тяжкі кайдани на береги пустинного Іртиша й Ому. Чи зустрінеш ти у своїй новій неволі такого уважливого і вдячного слухача, товариша твоїх тужливих солодких пісень, яким був я? Зустрінеш і не одного такого самого, як і ти, невільника-сірому, земляка-варнака натаврованого, що проллє сльозу вдячности на твої тяжкі кайдани за потішливі, серцю милі рідні звуки… Бідний, нещасний Скобєлєв!
9 [липня]. Перед заходом сонця заштиліло. А присмерком піднявся свіжий вітер від норд-осту, просто в чоло нашому поштовому човнові. Він тепер у відкритім морі закотвичився, а коли підійме котвицю — Бог його знає. Вітер норд-ост тут панує. Він може довго потривати і продовжити мою й без того довгу неволю далеко за визначену мною межу, себто за 20 липня. Сумно, невимовно сумно. Цілу ніч я не міг заснути. Мене гризла й ганяла круг городу, як на припоні, найлютіша нудьга. На світанку я пішов до моря, скупався і тут таки на піску й заснув. Бачив у сні покійного Аркадія Родзянка в його Веселому Подолі, біля Хоролу. Показував він мені свій надто вже вигадливий садок. Говорив про високу простоту й ідеал у мистецтві взагалі і в літературі зокрема. Лаяв на чому світ брудного циніка Гоголя й особливо “Мертві душі” картав немилосердно; потім частував [мене] якимись герметично залюгованими кильками і своїми наймаснішими малоросійськими віршами на зразок Баркова. Гидкий дідок! Розбудив мене дрібний, тихий дощик, і я прибіг на город мокрою куркою.
Кажуть, про що наяві думаєш, те й уві сні приверзеться. Це не завжди так. Я, наприклад, Аркадія Родзянка бачив один-єдиний раз, і то випадково, в 1845 році, в його селі Веселий Поділ, і він мені за кілька годин так докучив своєю дурною естетикою й малоросійськими наймаснішими та предурними віршами, що я втік до його брата Платона, до його найближчого сусіди і, як звичайно буває, найлютішого ворога. Я забув навіть, що я бачився колись із цим масним віршомазом, а він мені сьогодні вві сні приверзся. Який же звязок між моїми вчорашніми сумними мріями та між цією давно забутою мною людиною? Примха нашої моральної природи і ніякісінького лоґічного звязку. І оракул сотника Чеґанова ледве чи витолкує загадку таких снів. Піду, одначе, на всякий випадок погляну в це дзеркало захованих таємниць натури.
10 [липня]. Вітер усе той самий. Нудьга — та сама. Дощ і далі обмиває новий місяць. Рідко коли трапляється, щоб він так довго був чемний. Я нерухомо пролежав увесь день в альтанці і слухав одноманітної тихої мелодії, що її вистукували дрібні й рясні краплі дощу на деревяному даху альтанки. Намагався кілька разів дрімати, та невдало. Прокляті мухи з усього городу позлітались до альтанки й не дають спокою. Заходився кілька разів будувати надхмарні замки на своїх майбутніх естампах акватінта — також невдало. “Ґензеріх” і “Осада Пскова” Брюлова мені особливо не вдавались. Треба уникати на перший раз наготи. Потрібен досвід і досвід, а то з цієї чарівної брюловської наготи на естампі вийде бридота. Я не хотів би, щоб мої майбутні естампи були подібні до паризького естампу акватінта з картини “Останній день Помпеї”. Незграбний, гидкий естамп! Зганьблено, спотворено ґеніяльний твір!
У такому поганому настрої зажуреної душі згадав я про “Umnictwo pikne” Лібельта й почав жувати — жорстко, кисло, нудно. Справжній німецький суп-васер. Як, наприклад, людина, що так поважно трактує про надхнення, простосердо вірить, нібито Йосиф Верне звелів себе підчас бурі привязувати на марсах до щогли, щоб викликати надхнення. Яке мужицьке розуміння цього невимовно божественного почуття. І в це вірить людина, що пише естетику, трактує про ідеальне, високо-прекрасне в духовій природі людини! Ні, і естетика сьогодні мені не далася. Лібельт, він тілько пише по-польському, а почуває (чого я непевен) і думає по-німецькому, або, принаймні, просякнув німецьким ідеалізмом (колишнім, — не знаю, як тепер). Він скидається на нашого В. А. Жуковського в прозі. Він так само вірить у позбавлену життя красу німецького кволого й довготелесого ідеалу, як і покійний В. А. Жуковський.
1839 року Жуковський, вернувшись із Німеччини з величезним портфелем, начиненим творами Корнеліюса, Гессе та інших світил мюнхенської школи малярства, признав, що твори Брюлова занадто матеріяльні та що вони пригнітають до грішної землі божественне, високе мистецтво. І, звертаючись до мене й покійного Штернберґа, що саме був у майстерні Брюлова, запропонував зайти до нього полюбуватись і повчитись у великих учителів Німеччини. Ми не занехаяли скористатися цим щасливим випадком і другого ж таки дня зявилися в кабінеті ґерманофіла. Та, Боже! що ми побачили в цьому величезному портфелі, що розгорнувся перед нами? — Довготелесих, мертвих мадон, оточених ґотицькими худими херувимами та інших справжніх мучеників — і [то] мучеників живого усміхненого мистецтва. Побачили Гольбейна, Дюрера, але ніяк не представників малярства девятнадцятого століття. До якої міри, одначе, з глузду зїхали ці німецькі ідеалісти-живописці! Вони не помітили, що в архітектурі Клєнце, для якої вони творили свої бридкі ґотицькі твори, і тіні немає того, що нагадувало б ґотицьку архітектуру. Дивне, незрозуміле запаморочення!
“Umnictwo pikne” Лібельта сховав я в дорожню торбу і знов надав своїй постаті поземе положення. Що далі буде, — не знаю.
Незабутні, золоті дні! Промайнули ви світлим, радісним сном передо мною, зоставивши по собі незагладний слід чарівливого спогаду. Ми були тоді з Штернберґом юнаками, що ледве в пірячко вбилися, і, розглядаючи цю єдину колєкцію ідеальної бридоти, висловлювали голосно свої думки і своєю простодушністю довели лагідного, делікатного Василя Андрієвича до того, що він назвав нас зопсованими учнями Карла Павловича та хотів був уже зачинити портфель перед нашими носами, аж увійшов до кабінету князь Вязємський і перешкодив доброму намірові Василя Андрієвича. Ми й далі із спокійною байдужістю перегортали портфель, і нагородою за терпеливість нам був первісний ескіз “Останнього дня Помпеї”, накреслений по-мистецькому пером і злегка поцяткований сепією. За цим ґеніяльним нарисом, майже не зміненим у картині, ішло кілька незграбних рисунків Бруні, що вжахнули нас своєю витверженою одноманітною бридотою. І де, і з якого отруйного джерела зачерпнув і засвоїв п. Бруні цю ненатуральну манєру? Невже це єдине бажання — бути ориґінальним так страшно спотворило твори невтомного Бруні? Жалюгідне бажання. Сумний наслідок. І ця людина мріяла ще зрівнятись з Карлом Великим (так звичайно називав Брюлова В. А. Жуковський)!
Один мій знайомий, не маляр і навіть не завзятий, а так собі звичайний аматор мистецтва, дивлячись на “Покрову Божої Матері”, образ Бруні в Казанському соборі, сказав, що коли б він був матірю цієї негожої дитини, що валяється на передньому плані образу, то він не те що взяти на руки, — боявся б підступити до цього маленького кретина. Заввага надзвичайно справедлива і влучно висловлена. А “Мідний змій” його? Це — юрба бридких і найнезугарніших акторок та акторів. Я бачив цей образ, коли ще він був тілько підмальований, і він пройняв мене жахом. Прикре, та все таки вражіння! Викінчена ж, ця величезна картина не викликала в мені навіть і цього прикрого почуття. Але ж ціль її була знищити “Останній день Помпеї”. Колосальний, та ба! — невдалий намір.
11 [липня]. О півночі перемінився вітер. Відійшов до норд-весту. Я налюбувався, як зникають хмарки, і ліг спати. Прокинувся до схід сонця. Небо було чисте. Тілько одна-єдина зірочка, як алмаз, горіла високо на сході. Це, мабуть, Аврора. Сонце не встигло виглянути з-за обрію, як вона щезла. Я весело взявся за свій чайник. І коли все було готове для мого ранішнього самотнього бенкету, я оправив уважно перо, розгорнув свій журнал і, як той мовляв, півбукви не міг написати, так мені раптом стало весело! І я, напившись чаю і наслухавшись щебетання веселих ластівок, пішов до форту замовити торбу для сухарів та взяти другий том Лібельта. Зайшов до Мостовського; він мені запропонував шклянку чаю, від якого я не мав сили відмовитись, бо чай був із цитриною — нечувана радість у цій пустині. Підчас чаювання він розповів мені, що почалось слідство над нареченими. Слідство почалось медичним оглядом нареченої, як ведеться, в присутності свідків. При цьому лікар Нікольський пустив дотеп, усталивши, що молода — нерозтлінна, що дало привід до масних жартів над нареченим. Гидота!
Замовивши торбу для сухарів, я остаточно спакував свою мізерію, взяв другий том Лібельта і три останні циґари з тих 25 циґар, що прислав мені Лазаревський разом із сепією. Чудові циґари, справжні гаванські. Вернувшись на город, я, як звичайно, до обіду лежав під своєю улюбленою вербою й читав Лібельта. Сьогодні й Лібельт мені видався поміркованим ідеалістом і більше схожим на людину з тілом, ніж на безтелесого німця. В одному місці він (звичайно обережно) доводить, що воля й сила духа не може проявлятися без матерії. Лібельт рішуче покращав у моїх очах. Та все ж таки він школяр. Він пренаївно доводить наявність всемогутнього Творця всесвіту у всьому видимому й невидимому нами світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, немов би це його власний винахід.
За обідом було веселіше, ніж звичайно. Комендант кпив з моїх зборів у похід; інші йому вторували більш-менш увічливо; але взагалі вся компанія була, як кажуть, у своїй тарілці. По обіді я, також, як звичайно, заснув під своєю фавориткою-вербою. А надвечір одягнув чистий китель, соломяного саморобного бриля та й пішов на туркменські “бакчі” (баштани) і, не зважаючи на вбогість зелені, мені й бакчі сподобались. Я зайшов до господарів в аул. Коло кибіток гралися з козенятами голі, смугляві діти; в кибітках верещали жінки, мабуть лаялись, а за аулом чоловіки творили свій намаз перед заходом сонця. Вечір був тихий, світлий. На обрії чорніла довга смуга моря, а на березі його горіли в червонястому сяйві скелі, і на одній із скель блищали білі стіни другої батерії й цілого форту. Я милувався своєю семилітньою вязницею. Вертаючись на город, натрапив я на стежку, на вже засохлому болоті якої виднілись відбитки мініятюрних дитячих ніжок. Я любувався й слідкував за цим дрібненьким дитячим слідом аж поки він зник у степовій поляні разом із стежкою. На город прийшов я до вечірнього чаю і почастував Іраклія Олександровича (коменданта) й Миколу фремовича [Бажанова] (завідувача півшпиталю) своїми заповідними циґарами й сам запалив останню. Всі, почавши від Наташеньки, немало були здивовані, побачивши, що в мому обличчі стирчала й курилася циґара, а нянька Авдотя, уральська козачка, та зовсім у мені розчарувалась. Вона до цього часу гадала, що я принаймні “часовенный”, а я такий самий єретик “щепотникъ”, як і інші. Всі ж взагалі вважали, що мені циґара до лиця і що з циґарою в зубах я подібний до вояжера порядного тону. Такого влучного порівняння я й не думав заперечувати і думкою перелітав на чардак пароплаву “Меркурія” чи “Самолета”, а за скромну “расшиву”, за бурлацькі пісні, за перекази про Стєньку Разина забув і думати.
Ужъ сколько разъ твердили міру,
Что лесть гнусна, вредна; все не впрокъ.
Запаморочений лестощами, я всупереч своєму звичаєві і, розуміється, на шкоду шлункові, не мав сили відмовитися від пельменів. Пельмені були по-мистецькому зготовані, і я віддав їм невдавану пошану. По вечері я довго прохожувався навколо городу і, звільняючись потроху від впливу амбіції, привів нарешті свій гордий дух до нормального стану та тихо заспівав гайдамацьку пісню:
Ой, поїжжає по Україні та козаченько Швачка…
Від цієї улюбленої моєї пісні я непомітно перейшов до другої, не менш улюбленої:
Ой, ізійди, зійди ти, зіронько та вечірняя…
Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я й молода дружина Кулішева співали на два голоси цю чарівну пісню. Це було другого дня після їх весілля, в фатальному 1847 році. Чи побачу я цю прекрасну бльондинку? Чи заспіваю з нею цю сердечну пісню?
Спомини мене заколисали, я солодко заснув. І бачив у сні Новгород-Сіверський (мабуть, унаслідок недавнього читання “Алекся Однорога”). По вулиці їздили в старосвітському величезному берлині величезні руді пяні ченці, і між ними опинився мій тверезий друг Семен Гулак-Артемовський. Це все пельмені так наметаморфозили.
12 [липня]. Одинадцятим нечітним, але щасливим для мене числом скінчився перший місяць мого журналу. Який добрий ґеній підшепнув мені тоді цю думку? Ну, що б я робив напротязі цього минулого, без краю довгого місяця? Хоч і це зайняття мимохідне, та все таки воно відбирає у невідчепної нудьги кілька годин дня. А це тепер важлива для мене послуга. Перші дні не подобалась мені ця робота, як не подобається всяке діло, поки ми його собі не засвоїмо, не змішаємо з нашим насушним хлібом. Спочатку я брався за свій журнал, як за обовязок, як за “пунктики”, як за рушничні вправи. А тепер, і особливо від того щасливого дня, як придбав я собі мідний чайник, журнал для мене став необхідний, як хліб із маслом до чаю. І якби не це нестерпне чекання, [не] ця тяжка бездіяльність, мені б і на думку ніколи не спало завести собі цю еластичну меблю, на якій я тепер щоранку так безтурботно відпочиваю. Справедливо кажуть: лихо не без добра.
Сьогодні вранці, записавши щасливе одинадцяте число, я задумав покуштувати шинки власного виробу. Для цього я випив фундаментальну чарку горілки, закусив молодою редькою, потім уже приступив до власного виробу. Виявилося, що шинка дуже добра, свіжа, не вважаючи на те, що заготовлена ще в січні місяці. Першого січня цього року дістав я перший радісний лист із Петербурґу від графині Толстої. І з того самого дня почав лаштуватись у дорогу. З огляду на те, що подорожувати мені треба було — може й тепер ще буде треба — срібними берегами Уралу, де благочестиві уральці, а особливо уралки, нашому братові [не] старовірові води напитись не дадуть, я й припас на тяжку дорогу цей необхідний вужений виріб. Не знаю, чим захоплюється в уральцях цей статистик-гуморист і в додаток брехун Нєбольсін? Бруднішого, брутальнішого за цих запеклих старовірів я нічого не знаю. Сусіди їх, степові дикуни — киргизи, в тисячу разів привітніші, ніж ці прямі нащадки Стєньки Разіна. А згаданий брехун захоплений їх громадським життям і вигаданою гостинністю. Певне йому пяному в брудній корчемці якийсь Желєзнов диктував статейку під заголовком “Уральскіе Казаки”, а він під веселу руку записав та ще й присвятив В. І. Далеві. Безсумлінні, шкідливі і врешті підлі такі списувачі!
Покуштувавши дорожнього продукту та признавши його за більше ніж задовільний, я, самовдоволений, заспокоївся під своєю фавориткою-вербою і взявся за Лібельта. Він сьогодні мені зовсім подобається. Або він і справді хороший, або він мені тілько здається таким через те, що мені ось уже другий день навіть зовсім непривабливі речі видаються привабливими. Блаженний стан! Лібельт, наприклад, дуже справедливо завважує і коротко, артистично та ясно висловлює цю, щоправда, не так уже молоду на вигляд істину, що реліґія у стародавніх і нових народів завжди була джерелом і двигуном красних мистецтв. Це правда. А ось це вже не зовсім: він, наприклад, людину-творця в ділі красних мистецтв взагалі, зокрема й у малярстві, ставить вище за натуру. Тому, мовляв, що природа діє в визначених їй незмінних межах. А людина-творець — нічим не обмежена у своїй творчості. Чи не так? Мені здається, що вільний артист остільки ж обмежений природою, що його оточує, оскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А нехай спробує цей свобідний творець на волосинку відступити від вічної красуні-природи, то він стає боговідступником, моральним виродком, подібним до Корнеліюса й Бруні. Я не кажу про даґеротипне наслідування природи. Тоді б не було мистецтва, не було б творчости, не було б справжніх малярів, а були б тілько портретисти на зразок Зарянка.
Великий Брюлов одної риски не дозволяв собі провести без моделі. А йому, як сповненому творчої сили, це, здавалось би, було дозволене. Але він, як палкий поет і глибокий мудрець-серцезнавець, зодягав свої високі, світлі фантазії в форми непорочної, вічної правди. І тому саме його ідеали, повні краси й життя, здаються нам такі милі, такі близькі, рідні.
Лібельт сьогодні мені зовсім подобається. Десять літ я, крім степу й казарми, нічого не бачив і, крім салдатської рабської мови, нічого не чув. Страшна, вбийча проза. І тепер випадковий розмовник Лібельт — найчарівливіший мій співбесідник. Щира, сердечна моя подяка унтер-офіцерові Куліхові.
Як почався приємно, так приємно і скінчився для мене цей другий день. Вечір був тихий, прекрасний. Для моціону я двічі обійшов форт. Почав був і третій обхід, але біля другої батерії спинив мене уральський козак своєю старовинною піснею про Іґнашу Степанова сина Булавіна. Перший рядок пісні мені надзвичайно подобається:
Возмутился наш батюшка
Славный, тихій Донъ
Отъ верховьица
Вплоть до устьица.
Ця пісня властиво донська, але вона засвоєна й уральцями, як братами з походження. Я чимало здивувався, почувши вперше тут цю пісню, бо уральці, що приїздять сюди на службу, здебільшого народ бувалий у Москві й у Петербурзі і співають усе модні ніжні романси, запозичені ними в сальонах “на Козих” та в Міщанських і Подячеських улицях. Тому я дуже здивувався, почувши цього відступника від закону моди.
Любо слухав я незримого співака, поки він замовк і, мабуть, заснув, а слідом за ним так само мудро повівся й я. На світанку приснилося мені, нібито до Новопетровського форту приїхав фельдмаршал Сакен укупі з другом своїм, митрополитом київським вгенієм і наказав мені прийти до себе. Але тому, що в мене не знайшлося салдатського одягу, крім шинелі, та й та без еполєт, то, поки нашивали еполєти, я прокинувся й сердечно радів з цієї невдачі.
13 [липня]. Сьогодні субота; вітер усе той самий — норд-вест. Це добре. Значить, хоч-не-хоч човен мусить дочекатися оренбурзької пошти. Що ближче до мене ця радісна подія, то нетерпеливіший і боязкіший роблюся. Сім тяжких літ у цьому безвихідному засланні не видавались мені такі довгі й страшні, як ці останні дні іспиту. Але все від Бога. Приглушивши в собі в міру можливости цей отруйний сумнів, я взявся за свого незмінного друга Лібельта і з насолодою порозмовляв із ним до самого вечора. Увечері пішов я знов до другої батерії, сподіваючись почути вчорашнього Бояна. Але вчорашній Боян обдурив мої сподівання. Я вернувся на город, поклався під своєю заповідною вербою і — сам не знаю, як це сталося — заснув і прокинувся вже вдосвіта. Рідка, надзвичайна подія! Такі дні й такі події я повинен заводити до своєї хроніки, бо я взагалі мало спав, а останні дні сон мене зовсім покинув.
14 [липня]. Сьогодні неділя. Вітер усе той самий. Чи не час відійти до норд-осту? О, як би він мене порадував, коли б хоч до завтра відійшов. Краще рішучий удар обуха, ніж тупа деревяна пила дожидання.
В полудень вітер подужчав і відійшов до норду. Добрий знак. Сьогодні третя доба, як я не відвідував вертепу мерзот, себто форту. І це тепер моє єдине щастя, що я безкарно можу так переховуватись. І щоб іще добу не бачити незграбної декорації вертепу та його пяних розбійників, я не поголився й не пішов на службу Божу. А надвечір, уникаючи зустрічі з тими самими розбійниками (вони святами мають звичай порушувати спокій мешканців городу), я, натягнувши чистий, білий чехол на кашкет та поклавши в кишеню огірок і редьку, пішов до Філємона й Бавкіди. Філємон, всупереч своєму звичайному настроєві, був не в доброму гуморі. І Бавкіда, всупереч своїй постійній усмішці, була теж не в доброму гуморі і навіть не показала мені свого нового соломяного капелюха, про якого я чув стороною. Я згадав приказку: “не в пору гість — гірше за татарина” і взявся за кашкет. Але Філємон спинив мене, просив сідати і також просив свою сумну Бавкіду подати на пробу недавно одержаного з Астрахані варення, а сам приніс кухлик холодної води і після першої апробації розповів мені своє горе. Необережний чи зажерливий лоцман, що взявся приставити йому товар із Астрахані, навантажив свій хисткий човен так важко, що за першого свіжого вітру мусів половину вантажу викинути в море. На лихо Філємона й Бавкіди, їх крам лежав на чардаку і складався із двох скринь хмільних напоїв і 30 мішків борошна і, звичайно, перший полетів за облавок. Зацілів тілько нікчемний дрібязок, як наприклад: варення, цитрини, солені огірки й соломяний капелюшок. Щира розмова, наче сповідь, потішає наше зажурене серце. Старенькі, розповівши мені про лихо, що їх спіткало, прийшли до свого нормального стану. Філємон простодушно почав брехати про якийсь бій із французами в 1812 році, а Бавкіда показала мені капелюх і навіть мантильку та, на прощання, подарувала мені цитрину, з якою я маю радість сьогодні, себто в понеділок, пити чай, записуючи цю візиту й сумну подію, що сталася на шкоду торговлі моїх Філємона й Бавкіди.
Учора, як я сьогодні довідався, не вважаючи на те, що була неділя й гарна погода, ніхто з тих, що мають офіцію, не зявлявся на городі. Дивна, незрозуміла антипатія до пахучої зелені! Вони воліють куряву й нестерпну смердючу духоту в форті, ніж холодок, квіти і свіжу зелень на городі. Незрозуміла затверділість орґанів. Справжні суворі сини Беллони. Одне, чим я можу витолкувати собі цей брак нюху й зору в суворих дітей Беллони, — це всепереможна владичиця горілочка. На городі, бачте, хоч і можна пропустити чарочку, другу, бо сам комендант частує, та не можна налигатись як слід. Не тому, що це було б непристойно, а тому, щоб не опинитися в Калабрії, себто на гавптвахті. То що ж, справді, за приємність одвідувати город? Чи не краще вдома нишком налигатися так, щоб в очах позеленіло. Оце тобі й город із квітками та пахощами!
Незалежно від цієї глибокої політики москаль має прирожденну антипатію до зелені, до цієї живої блискучої ризи усміхненої матері-природи. Московське село це, як висловився Гоголь, навалені купи сірих колод із чорними дірами замість вікон. Вічна грязюка, вічна зима! Ніде пруточка зеленого не побачиш, а побіч непрохідні ліси зеленіють. А село ніби навмисне вирубилось на великий шлях з-під тіні цього непрохідного саду, простяглося у два ряди біля великого шляху, вибудувало заїзди, а на відшибі — каплицю й шиночок, і йому більш нічого не треба. Незрозуміла антипатія до краси природи.
На Україні зовсім не те. Там село й навіть місто сховали свої білі привітні хатки в тіні черешневих і вишневих садків. Там убогий, неусміхнений мужик сповив себе пишною, вічно усміхненою природою і співає свою журливу, сердечну пісню в надії на кращу долю. О, мій бідний, мій прекрасний, мій любий рідний краю! Чи скоро я зідхну твоїм цілющим, солодким повітрям? Милосердний Бог — моя нетлінна надія.
15 [липня]. Вітер усе той самий — норд. Хоч би на одну чверть румба відійшов до осту, — все б мені легше було. Впродовж двохлітнього плавання по ще недосліженому Аральському морі я ані разу не глянув на компас, а за ці останні без краю довгі дні й ночі я вивчив його в усіх найменших напрямках. О вітре, вітре! якби ти міг співчувати моєму невсипущому лихові, ти б іще позавчора відійшов до норд-осту! І сьогодні я вже сидів би з олівцем у руці на чардаку — арґонавтом татарського корабля, що йде до берегів Колхіди, себто до Астрахані, і востаннє рисував би краєвид своєї тюрми. Добре, якби так, а як інакше, — тоді що? Тоді я й сам не знаю — що…
Вчора ввечері обійшов я двічі форт і, прийшовши на город, приліг утомлений під своєю заповідною вербою з твердим наміром подрімати хоч із півгодини. Я вже другу добу очей не стулюю. Але Морфей, як звичайно, зрадив мене, і я лежав собі під вербою й неуважно слухав балачки городників, що недалеко від мене розташувалися на травиці. Серед них був уральський козак, він саме й керував розмовою чи балачкою. Після всяких випадків, що сталися з оповідачем підчас різних походів, звів він розмову на чаклунів, мерців і, нарешті, на самогубців. Він оповів історію про якогось самогубця, що мене зовсім не цікавила; але мене зацікавило реліґійне повіря уральських козаків про душу самогубця, яке він при цій нагоді розповів. Самогубця ховають без жадних церковних обрядів і не на спільному цвинтарі, а виносять геть у поле й закопують, як падло. У поминальні дні родичі нещасного або просто добрі люди виносять і посипають його могилу пашнею: житом, пшеницею, ячменем і іншим для того, щоб пташки клювали це зерно й молили Бога про відпущення гріхів нещасному. Яке поетично-християнське повіря!
За моєї памяті на Україні на могилах самогубців відбувався не менше поетичний і справді християнський обряд, та його, як обряд поганський, наказали знищити наші вищі, освічені пастирі.
На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещасного покійника, повинен був щонебудь кинути на його могилу, — хоч рукав сорочки відірвати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше в Клечальну суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного.
Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Реліґія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї кроткої, повної любови реліґії відкидають саме тих, за яких повинні б молитись. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем чоловіколюбцем? І що поганське знайшли ви, лжевчителі, в цій християнській жертві всепрощення?
У Требнику Петра Могили є молитва, що освячує наречене, або хрестове братство. В новішому Требнику цю справді християнську молитву замінено молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією вигаданою хворобою і про очищення начиння, запаскуженого мишею. Це навіть і не поганські молитви. Богомудрі пастирі церкви до девятнадцятого віку намагаються прищепити дванадцятий вік. Пізненько схаменулись.
Туркмени й киргизи святим своїм (“ауліє”) не стовлять таких пишних “абу” (гробниць), як “батирям”: на труп святого вони навалюють безформну купу каміння, накидають верблюжих, кінських і баранячих кісток — останки жертов. Ставлять високу деревяну віху, іноді увінчану списом, обмотують цю віху різнокольоровим лахміттям, і на цьому кінчаться замогильні почесті святому. Грішникові ж, відповідно до багатства, що він залишив, ставлять більш або менш пишну гробницю. Проти гробниці на двох невеликих оздоблених стовпчиках ставлять каганчики; ближчі родичі в одному ночами палять баранячий лій, а до другого вдень наливають води для пташок, щоб вони, напившись води, помолились Богу за душу грішного й любого небіжчика. Мовчазна, поетична молитва дикуна! А наших освічених архипастирів, мабуть, огорнув би сумнів щодо її чистоти та величности, і вони заборонили б [її], як поганське блюзнірство.
16 [липня]. Після заходу сонця заштиліло, і в першій годині ночі вітер піднявся від зюд-осту, вітер тихий і рівний, саме такий, якого треба нашому поштовому човнові. Дочекавшись світанку, я вдерся на найвищу прибережну скелю і просидів там, аж доки мені схотілось їсти, себто до полудня. Не побачивши на обрії ні заповідного, ні якого іншого вітрила, я, зажурений, прийшов на город і, дожидаючи обіду, взявся за свою подорожню шинку. Вужений продукт мій з кожним днем зменшується. Ще кілька днів дожидання, — і від нього зостануться ні до чого не придатні руїни. Добре, як я поїду через Астрахань. Там є крамниці сарептських колоністів, а між ними, мабуть, і ковбасні; без ковбаси німець і дня не проживе; отже, вужений продукт можна поповнити. А що, як доведеться прогулятися через Ґурєв та Уральське злачними і срібними берегами благочестивого Уралу? що тоді? Апетит — у торбу, а зуби — на полицю. Або, уникаючи голодної смерти, удавати ворожбита, а найліпше — мученика за віру, розстригу попа. Тоді, як по щучому велінню, все зявиться перед тобою, починаючи від каймака та джурмиці і кінчаючи “свальнымъ” гріхом. Мати єдину дочку свою запропонує святому мученикові за віру для нічної розваги. Гидко! Гірше всяких поган!
1848 року, після трьохмісячного плавання по Аральському морі вернулись [ми] до гирла Сир-Дарї, де мали зимувати. Коло форту на острові Кос-Аралі, де стояли залогою уральські козаки, ми вийшли на берег. Уральці, побачивши мене з широкою, наче лопата, бородою, зараз узяли на розум, що [це] напевне мученик за віру. Тої ж хвилини донесли своєму командирові, осаулові Чартороґову. А той, не бувши дурний, закликав мене в очерет та й бух передо мною навколішки: — “Благословіть, — каже – пан-отче. Ми — каже — вже все знаємо”. Я, теж не бувши дурний, догадався, в чому річ, розмахнувся та й познаменував [його] старовірським хрестом. Захоплений осаул поцілував мою руку і ввечері справив нам такий бенкет, що нам і не снився.
Незабаром після цього казусу, вже зголивши бороду, подався я до Раїму, тоді головного форту на березі Сир-Дарї. У Раїмі зустріли мене уральці з погамованою радістю. А начальник їхнього відділу, полковник Марков, теж не бувши дурний, попросивши в мене благословення, запропонував мені 25 карбованців, від яких я нерозважливо відмовився. І цією, на їх думку, безприкладною безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися потай у табуні, в кибітці, та, якщо буде змога, запричаститися під такого безприкладного пастиря, як я.
Щоб не набратися клопоту з цими сивими безприкладними дурнями, я яко мога швидше покинув форт і вже акуратно, двічі на тиждень, голю собі бороду. Якби ця дурна і смішна подія сталась десь на берегах Уралу, де були б [і] жінки, я не відчепився б так легко від цих бузувірів. Увесь фанатизм, уся ця мерзота гніздиться в їх розпусних дочках і жінках. В Уральському тюрма завжди напхана втікачами-салдатами, їх ніби-пресвитерами. І не дивлячись на очевидні докази, вони благоговіють перед цими розбійниками й волоцюгами. І це не прості, а почесні ранґові козаки. Незрозуміла зашкарубілість!
Після полудня вітер відійшов до зюд-весту. Просто в чоло поштовому човнові.
17 [липня]. Вітер усе той самий, наче заворожений. Надвечір у напрямі Астрахані на обрії показався пароплав. У форті заметушились, побачивши це несподіване явище, а особливо капітан Косарєв із своєю почесною вартою та ординарцями. Але кого несе пароплав? Ніхто напевне не знає. Але всі, навіть найпоміркованіші фантасти, догадувались, що коли не великого князя Костянтина Миколаєвича, то неодмінно адмірала Васілєва, астраханського ґубернатора. Останнього здогаду чи припущення капітан Косарєв спочатку й слухати не хотів, але, вважаючи на доводи свого вченого друга, лікаря Нікольського, про неможливість такої чисто історичної події в такому темному кутку імперії, як наш форт (учений муж підкріпив свою думку історичними фактами, зазначивши, що після Петра Великого [ніхто] з членів царської родини не відвідав не тілько півострова Манґишлака, а навіть і славного портового міста Астрахані, — проти цього арґументу сказати було нічого), — все таки догадливий капітан Косарєв викрутився і сказав: — “Ну що ж, хоч і не великий князь, то, принаймні, ґубернатор, — все ж особа з ґенеральським титулом, і почесна варта – необхідна”. На таке нібито й просте слово навіть і вчений муж сягнув до кишені за запереченням. та ба! поки вчений ескулап корпався у своїй розумовій кишені, таємничу загадку було розгадано: прибіг козак із пристані і доніс комендантові, що на пароплаві, крім його командира, лєйтенанта Поскочина, нема нікого. Гора привела мишу.
Комендант послав тарантас по командира пароплаву і звелів його просити до себе на город. А я, щоб мій похід до форту не був даремний, зайшов до казарми й поголився. Потім зайшов до Мостовського. Посміявшися з того, що сталось, ми з нагоди такої самої події, що трапилась 1847 року в Орській кріпості, перейшли на розмову про Орську кріпость, як йому, так і мені добре памятну. І Мостовський своїм немальовничим стилем так мальовничо описав цю немальовничу пустинну кріпость, що я його заслухався. І перші темні дні моєї неволі просвітліли й усміхнулись у моїх споминах. Невже й для теперішнього мого становища прийде колись світлий усміхнений спогад? Факт перед очима, а проте — не віриться.
У девятій годині ввечері вернувся я на город і застав іще моряків, що галасливо залицялися до комендантші. Але мені так остогидли ці пусті хвальки-астраханські моряки, що я, зачувши здалека їх гучні голоси, зробив півкруга вправо і, поки подали вечірній сиґнал, обійшов форт навколо. Несвоєчасна прохідка втомила мене і передчасно, на велику мою втіху, поклала спати, за що я в душі подякував чемним астраханським морякам.
Сон мій, одначе, не був такий спокійний, як я сподівався. Вночі я кілька разів прокидався і стежив за вітром. Перед світанком вітер стих, і я в надії на його несталість заспокоївся й заснув. Снились мені Куліш, Костомарів і Семен Артемовськкй. Ніби я зустрів їх у Лубнях підчас успенського ярмарку. Куліш і Костомарів були в звичайних, а Артемовський в якомусь театральному вбранні. В цьому фантастичному одязі він представлявся Петрові Великому, а я тут таки малював Кулішеві молодого сліпого лірника в тирольському вбранні. Продовженню цієї нісенітниці перешкодив мій послужливий “дядька”. Він приніс мені на город новий китель і розбудив мене, за що я його нагородив великим огірком і редькою.
Вітер не зрадив моїх надій. На ранок відійшов до зюд-осту. Пароплав уранці вийшов із пристані й попрямував до Кизляру. Я провів його очима до обрію, взявся за свій чайник і потім за журнал.
18 [липня]. Скінчивши оповідання про вчорашню подію, я [подумав] про чарку горілки та про невеличкий шматок шинки, аж ось присилає за мною Бажанова й просить на чашку кави. Мені в те й грай. Пішов я. Прихожу. Тут і комендантша. Після привітання мова почалась про вчорашніх гостей. Я запитав про ціль їх короткого перебування на наших берегах. І на просте моє питання дістав відповідь досить кручену й переплетену, як звичайно, недоречними відступленнями. Одне слово, я вислухав із милих уст такі теревені, що їх не всякому доведеться почути й у модному сальоні. Гостей було не двоє, як я гадав, а пятеро; крім моряків — командира пароплаву та його штурмана, дуже освіченої (як казали оповідачки) молодої людини, ще троє цивільних: двоє вчених, а третій — лікар; [оповідали] теж, що пароплав ходить біля наших берегів для якихось дослідів і що цивільні вчені, мабуть, не вчені, а просто політичні шпиги, бо говорили все про вплив на тутешню Туркменську орду. Один із них, молодший, бльондин із довгим волоссям a la мужик, може й справді вчений, бо вкупі з Данилевським та іншими брав участь в експедиції Бера. І що він так само, як і Бер, збирає степовий полин та інші трави, і що питав про мене, але так двозначно, що милі розмовниці навіть посередньо не зуміли задовольнити його цікавости. І, як я здогадуюсь, спритно замявши це, на їх думку, дражливе питання, вони, як звичайно, перевели свою балаканину до Астрахані, просто на перські крамниці з канаусом та ішими недорогими матеріялами.
Коли це була хоч трохи порядна людина, то якої думки була вона про наш бомонд, про сметанку тутешнього дамського товариства? Забрезкла, прокисла сметанка!
Зібравши такі певні відомості про вчорашніх таємничих гостей, я, звичайно, перестав про них думати і до самого обіду лежав під вербою та читав Лібельта. Про вітер я також намагався не думати. Він із мене душу висотає, цей проклятий зюд-вест! Хоч би на одну добу, на півдоби відійшов він до осту, і я — вільний. Нестерпна мука!
За обідом знов розпочалась розмова про таємничих мандрівників, і, завдяки комендантові, загадкова подія наполовину вияснилась. Серед учорашніх гостей не було головного причинця всієї цієї метушні, а саме астронома, що зостався на пароплаві й робив обчислення. Звіздочота цього прислав гідроґрафічний департамент перевірити на барегах Каспійського моря астрономічні пункти, означені минулого року якимсь не геть то тямущим звіздочотом. Ось справжня ціль, для якої несподівано прийшов пароплав до нашого берега. А два мужі, що зробили честь своїми відвідинами городові та його милим мешканкам, [но хто інші,] як: один — урядовець (нібито політичний аґент), що їхав на службу до гебрійського міста Баку, а другий — учитель словесности в астраханській ґімназії, що користувався вільним вакаційним часом, і трохи чи не земляк мій, бо передав мені привіт через тутешнього плац-адютанта, за що я йому сердечно вдячний.
Таємнича подія, на велике здивування наших романічних дам, вияснилась дуже просто й навіть прозаїчно. Але новина, що її оповів комендантові урядовець, що плив до Баку, мені здається просто вигадкою майбутнього великого адміністратора. Він оповів, і то навіть із подробицями, що утворилась комерційна компанія пароплавства по Каспійському морі на основах Трієстського Ллойду, і що вона вже закликає морських офіцерів служити на своїх пароплавах із правом підвищування в ранзі, і що вже призначено трьох директорів, і що він, оцей майбутній великий адміністратор, їде до Баку зайняти місце помічника при директорі, якомусь бароні Вранґелеві, з платнею 1500 карбованців сріблом на рік. Що буде робити цей Ллойд на Каспійськім озері? І яку справу довірить цьому помічникові директора, випущеному в цьому році (як він каже) із петербурзького університету?
По заході сонця вітер відійшов до зюд-осту але тихий, безнадійний. Чи скінчиться, нарешті, це паскудне животіння, це одноманітне записування найодноманітніших нескінченних днів?
19 [липня]. По заході сонця вітер подужчав і відійшов до норду. Зрадівши такому несподіваному явищу, я почав ходити круг форту і, поки подали сиґнал, обійшов чотири рази. Отже, я зробив 12 верстов, не присідаючи. Прохідка чимала, але я ані на крихту не відчув утоми. Ніч місячна, прекрасна, і я не переніс свого табору до альтанки, зоставивши його під вербою, щоб зручніше було стежити вітер за флюґером, що крутився на голубнику. У форті годинник продзвонив 12-ту. Вітер не перемінився й не ослаб. Добрий знак. У надії на добрий знак я задрімав і на крилах чарівника Морфея [перелетів] до Орської кріпости і в якійсь татарській халупі знайшов М. Лазаревського, Левицького та ще якихсь земляків, що грали на скрипки та співали українських пісень. Я прилучив свій тенор до капелі, і ми співали влад і дружно:
У степу могила з вітром говорила.
Не скінчивши цієї пісні, ми почали другу, а саме “Петруся”, і я так голосно проспівав вірші:
Люблю, мамо, Петруся,
Поговору боюся…,
що капеля замовкла, а я на останній ноті прокинувся. Пробуркавшись од цього солодкого сну, я подивився на флюґер: вітер, слава Богу, все той самий, не змінився. Покрутився, прочитав скільки памятаю віршів із пісні про щасливого, білолицього суперника Гриця й знов заснув, благаючи [М]орфея продовжити перерваний милий сон.
Морфей сповнив мою молитву, та не цілком. Він переніс мене до якогось східнього міста, пообтиканого, як голками, високими мінаретами; в тісній улиці цього східнього міста буцімто зустрічаю ренеґата Миколу Еваристовича Пісарєва в зеленій чалмі і з довгою бородою. А безрукий Бібіков і поруч нього Софія Гаврилівна Пісарєва сидять на балконі і теж у турецькім убранні. Вони щось говорили про київський пашалик. Але мені на лице стрибнула холодна жаба, і я прокинувся. Перенісши одр свій до альтанки, я знов був скорчився під шинелею, але, хоч як намагався заснути, — не міг. У мене саме снувався перед очима ренеґат Пісарєв із своїм всемогутнім протектором і з своєю бездушною красунею-дружиною. Де він? Що тепер з цим ґеніяльним хабарником і з його ціломудреною помічницею? Я чув тут уже, що його з Києва перевели до Волоґди на цивільного ґубернатора і що в Волоґді якийсь підлеглий йому урядовець публічно в церкві підчас служби Божої дав йому поличника. І після цієї воїстину урочистої сцени так голосно викритий хабарник невідомо куди подівся.
Дожидаючи ранку, я на цьому важенному фундаменті збудував кістяк поеми на зразок “Анджело” Пушкіна, перенісши місце дії на схід, і назвав її “Сатрап і Дервіш”. За кращих обставин я таки виконаю цей удатно запроєктований план. Шкода, що я кепсько володію російським віршем. А цю ориґінальну поему треба написати конче по-російському.
Маю ще на запас один план, заснований на події в оренбурзькій сатрапії. Чи не додати його, як яскравий епізод, до “Сатрапа й Дервіша”? Не знаю тілько, як мені з жінками бути. На сході жінки — безсловесні невольниці. А в моїй поемі вони повинні грати перші ролі. Їх треба вивести, якими вони й справді були, — німими, бездушними спружинами ганебної дії.
Якби я знав, що ця оскубана “Ластівка” (назва поштового човна) не принесе мені волі, я ще сьогодні забрався б до діла всупереч приказці: тихше їдеш, далі будеш.
Поки я записував свої сни, вітер відійшов до весту, і “Жайворонок” (другий поштовий човен) на всіх вітрилах полетів до Ґурєва. Нестерпний вітер, томлива невідомість!
20 [липня]. Св. Іллі. Ілля — волохатий, так описується його в Біблії. Мабуть, цей біблійний цинік був неписьменний, бо не залишив після себе, як інші пророки, писаного пророцтва. Палестинські магометани (якщо вірити Норову) його так само почитають, як і жиди та християни.
Св. Іллі. Іллінський ярмарок у Ромні. Тепер, здається, в Полтаві. 1845 року я випадково бачив це знамените торжище. Три дні поспіль ковтав порох і валявся в шатрі покійного Павла Вікторовича Свічки. Сам він себе називав тілько недогарком великої свічки, і то лойовим недогарком. Це був син того самого полковника Свічки, що жартома закупив підчас контрактів у Києві все шампанське вино без жадної комерційної цілі, а так, щоб пошити в дурні польських панів, які приїхали до Києва з єдиною метою — погуляти. А в своєму містечку Городищі (Пирятинського повіту) він поставив рогачку, щоб не пропускати нікого — ні тих, що йдуть, ані тих, що берлином їдуть, не нагодувавши їх донесхочу та не напоївши “до положенія риз”. Натурально, що після таких жартів од великої свічки залишився ледве маленький недогарок, та й той хутко погас. Земля тобі пером, мій благородний друже!
Тоді ж таки я вперше бачив ґеніяльного актора Соленика в ролі Чупруна (“Москаль-Чарівник”). Він видався мені натуральніший і делікатніший за незрівняного Щепкина. І московських циганів теж таки я вперше й востаннє чув і бачив, як вони пописувалися перед ремонтерами та іншою пяною публікою і як, наприкінці свого дико-брудного концерту, вони хором проспівали:
Не пылитъ дорога,
Не дрожатъ листы.
Подожди немного,
Отдохнешь и ты,
натякаючи цим своїм пяним протекторам, що їм теж не шкодило б відпочити трохи та набратися сили для завтрішнього пянства.
Чи думав великий німецький поет, а за ним і наш великий Лєрмонтов, що їх глибоко-поетичні вірші будуть огидливо-дико проспівані пяними циганками перед собором найпяніших ремонтерів? Їм і вві сні не снилась ця брудна пародія.
Що ж я ще бачив тоді прикметного на цьому славному торжищі? Здається, нічого більше. Познайомився з розпусним дідком Якубовичем (батьком декабриста) і з його меншим сином Квазімодо, якому дав на слово чести до завтра два півімперіяли, що, звичайно, пропали. Ще познайомився з одним із незліченних членів родини Родзянків. І на третій день мого перебування в Ромні купив якоїсь матерії на камізельку, фунт донського балика і з уже згаданим Родзянком виїхав із цієї баюри на Ромоданів шлях.
Ось і все, що з приводу Іллі я пригадав на дозвіллі про роменський ярмарок.
20-те липня — день, коли я гадав попрощатись із моєю тюрмою. Так написав і Лазаревському, і Кухаренкові, а вітер, ця втілена доля, розпорядився інакше. Що робити? Посидимо ще за морем та підождемо погоди. На Іллю ввесь день і всю ніч вітер не ворухнувся. Мертва тиша.
21 [липня]. Записавши роменські спогади, я, з нагоди неділі, пішов до форту поголитись і від унтер-офіцера Куліха від першого почув, що в девятій годині ранку прийшов поштовий човен. Поголившись, я, приборкавши серце, вертався на город та, виходячи з форту, зустрів завідувача півшпиталю Бажанова, і він перший привітав мене з Свободою: 21 липня 1857 року в одинадцятій годині ранку.
У першій годині одержав я від Залєського листа з 30 травня.
Від третьої години пополудні до третьої години попівночі пили ми з Фіялковським під вербою чай і цитринівку та навманя прочитали кілька уривків з Лібельта і ствердили, що такі книги пишуть для арештантів, яким навіть Біблії не дають читати. Зауваження досить гостре й майже правдиве, але про це — на дозвіллі.
22 [липня]. З нагоди такої радісної для мене події можна б зоставити невеличку прогалину в цій прозаїчній хроніці. Але тому, що в фізичній моїй діяльності, або краще сказати бездіяльності, не настало рішучої зміни і, як здається, раніше 8 серпня не можна й чекати такої зміни, то, уникаючи повної бездіяльности, а паче — спокусливої цитринівки, я буду, не порушуючи заведеного порядку, щоранку нагрівати свій чайник і день-у-день, наче струнку салдатську шеренґу, вести свій журнал. З безділля і це — рукоділля.
Сьогодні комендант сказав мені, що він не може дати мені перепустки з Новопетровського форту через Астрахань до Петербурґу, бо він не має наказу корпусові про моє звільнення. І, якщо такий наказ не прийде з найближчою поштою, то задумана мною мальовнича, спокійна й дешева подорож Волгою не відбудеться. Та цю біду можна направити. В Оренбурзі за допомогою друзів моїх Бюрно і Герна я відновлю свої вичерпані фінанси. Шкода тілько, що непотрібне віддалення від простого шляху примушує мене відмовитися від бажання бачити в цьому році мистецьку виставу в Академії. Спізнюсь. А ще більше шкода, що я мушу відкласти радісне побачення з Лазаревським та іншими моїми земляками-друзями. А ще більше шкода мені, що зовсім зайві 1000 верстов оддалять від мене хвилину найблаженнішого щастя, — хвилину, коли я сердечною сльозою вдячности змочу руку моєї найблагороднішої заступниці графині Настасії Іванівни та її великодушного чоловіка — графа Федора Петровича. О, мої незабутні добродії! Без вашого чоловіколюбного заступництва, без вашого теплого, братерського співчуття до моєї сумної долі, мене б задушив всемогутній Сатрап у цьому безрадісному засланні. Дякую вам, мої заступники, мої визволителі. Вся радість, усе щастя все моє світле майбутнє — це ваше нетлінне добро, мої єдині, мої святі заступники!
Графові Федорові Петровичу я з цією самою поштою напишу листа. О, як би мені не хотілося писати цієї бездушної базгранини, що висловлює саму тілько суху чемність і нічого більше. Графині Настасії Іванівні я не можу тепер писати. Все, що б я не написав їй, не висловить і тіні того захоплено-солодкого почуття вдячности, якого сповнене моє серце і яке я можу вилити тілько сльозами, коли особисто побачуся з нею.
Лазаревському замість листа пошлю ці два зшитки мого журналу, хай читає з Семеном [Артемовським], дожидаючи мене, свого щирого щасливого друга.
На сьогодні — досить. Піду до форту, дістану свіжого чорнила в Куліха, нове перо та паперу для третього зшитку свого журналу. Наступила нова доба в моєму старому житті. Треба, щоб усе було нове.
23 [липня]. Куліх, наділивши мене папером, пером та чорнилом, запропонував мені з собою пообідати, може востаннє. На такий зворушливий арґумент нічого було сказати, і я тим охочіше згодився, що й Фіялковський, веселий і розумний хлопець, також тут трапився і також не відмовлявся від салдатської трапези. Куліх, як каптенармус, до звичайного капусняку та каші додав шматок печеної баранини, я добув із кишені великого огірка (без цих ласощів я не йду до кріпости), а Фіялковський теж дістав із кишені і поставив на стіл пляшку горілки. Не пишно, але з апетитом і так щиро, весело ми пообідали, що дай Боже всім добрим людям так щодня обідати. За обідом і після обіду Фіялковський потішно кепкував з Куліха, з його ранґи та особливо з його тепленької посади. Куліх, щоб одчепитися від невичерпного Фіялковського, звернувся до мене з питанням, як мені подобається книжка, що він приніс для мене з Уральського. Я, звичайно, відповів, що дуже подобається. На це Фіялковський страшенно зареготався і голосно назвав Лібельта звичайним дурнем за те, що він написав таку книгу, Пшевлоцького за те, що він купив цю книгу, а Куліха дубельтовим дурнем за те, що він 500 верстов цю безглузду важенну книгу ніс на своїх плечах. Куліх не в жарт образився за таку безцеремонну критику і зажадав ясних доказів на цей грубіянський наклеп. Щоб утихомирити сварку, що починалась, я запросив приятелів до себе на город пити чай. Запрошення прийнято, і ми пішли під мою вербу. Лібельт лежав у мене під подушкою, і я, дожидаючи чайника, запропонував Фіялковському прочитати вголос сторінку з цього великого твору. Він охоче це виконав. Куліх не повірив тому, що почув. Він думав, що Фіялковський імпровізує і продовжує кепкувати над його тяжкою ношею. Він видер у нього з рук книгу і прочитав сам увесь параґраф про фантазію. — “Що?” — запитав Фіялковський наївно здивованого Куліха. — “Пшевлоцький — відповів той — цивілізований дурень, от і все”. Фіялковський почав знову з неменшим завзяттям кепкувати, поки не спинив його своїм приходом спільний наш приятель Кампіоні. Цей безсовісний пяниця задля чарки цитринівки не посоромився підійти до нас і привітати мене з визволенням. Ми встали й розійшлись у різні сторони, зоставивши до повного розпоряження непроханого гостя чайник і пляшку з цитринівкою. Чемність за чемність.
Ніч була місячна, тиха, чарівна ніч. Я довго прохожувався по городі. А ніжні наші дами (комендантша й Бажанова), боячись застудитися, сиділи при лойовому недогарку у смердючій киргизькій кибітці і, звичайно, пліткували. Їм би запропонувати естетику Лібельта, що б вони з неї зробили? Напевно папільйотки. І це природно. Для матеріяліста, що йому Бог відмовив святого радісного почуття розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси, для такої напівлюдини кожна теорія краси ніщо більше, як дурне базікання. Для людини ж, наділеної цим божественним розумом-чуттям, така теорія теж порожня балаканина та ще гірше — дурисвітство. Коли б ці бездушні вчені-естети, ці хірурґи прекрасного, замість теорії писали історію красних мистецтв, — у цьому була б очевидна користь. Вазарі переживе цілі лєґіони Лібельтів.
24 [липня]. Удосвіта пройшов сильний дощ із грозою, і коло городу в загачену балку налилось із камяних ярів стільки води, що можна плавати чималим човном, що ми й спробували з Іраклієм Олександровичем по обіді. Шкода, що в цій лощині піскуватий ґрунт, і вода на поверхні її не може довго вдержатись. А яка б була окраса і користь для цієї безводної місцевости!
Увечері капітан Косарєв повідомив мене, з претенсією на вдячність, що він з розпоряження коменданта видав наказ півбатальйонові про моє звільнення, за що я низенько подякував пану комендантові.
25 [липня]. Увесь день я провів у гостині в Мостовського на близькій пристані. Він на тиждень заарештований з розпоряження окружного начальника артилєрії ґенерала Фреймана, через ябеди свого цейхвахтера, препаскудного надворного совітника Мєшкова. Арешт Мостовського ніщо інше, як маска, а надворному совітникові наказано податись в одставку й передати свою підполковницьку посаду простому салдатові, якомусь феєрверкерові Михайлові Іванову. Це свого роду маска.
Надвечір приїхав на пристань комендант і взяв мене з собою на город. А ввечері ще раз попливали ми човном по дощовому ставку.
26 [липня]. Сьогодні цілий день і до півночі працював я над листом до графа Федора Петровича й не міг дати собі ради з цим листом, що не вдавався. Мені хочеться висловитись якнайпростіше і найблагородніше, а воно виходить або високомовно до смішного, або сентиментально до безглуздя, або, нарешті, улесливо до підлоти, але ніяк не вдається те, чого б мені хотілось. Це, мабуть, тому воно в мене не йде на лад, що я ще не опамятався з радости. Треба почекати. Ще маю час. Раніше 8 серпня пошта не відійде з форту. Ще маю час. Хіба записати чернетку для памяті та помаленьку на дозвіллі виправити, щоб не було, як у тій приказці: “поспішиш — людей насмішиш”, як це я зробив був своєю відповіддю на лист графині Настасії Іванівни з 12 жовтня минулого року, яким вона перша повідомила мене про прийдешню свободу і на який я втяв таку надхненну нісенітницю (звичайно, нашвидку), що я їй здався або божевільним, або просто пяним. А щоб цього й тепер не сталось, то напишу спочатку чернетку листа, а, прохолонувши трохи, напишу й начисто.
“Ваше Сіятельство,
Графе Федоре Петровичу!
Вашому великодушному заступництву і святому чоловіколюбному співчуттю Графині Настасії Іванівни завдячую я моє нове життя, моє радісне оновлення. Я тепер такий щасливий, такий невимовно щасливий, що не знахожу слів достойно висловити Вам мою сердечну, мою безмірну подяку. Без Вашого чоловіколюбного, християнського співчуття моїй безрадній долі мене задушили б у цій широкій тюрмі, у цій безкраїй, безлюдній пустині. А тепер я вільний, тепер незалежно ні від чиєї волі я будую свою райдужну будучину, своє безтурботне майбутнє. Яка радість, яке повне щастя наповняє мою душу, коли подумаю, що я знов побачу Академію, побачу Вас, мого єдиного приятеля, і сльозами радости і вдячности змочу ваші чудотворящі руки. Благаю Милосердного Господа скоротити путь і час до цього безмежного щастя. А тепер, Боже Всемогущий, вислухай мою чисту, щиру молитву й надовго-довго продовж Ваші безцінні дні, на славу Божественного мистецтва та на щастя людей, що близькі Вашому люблячому серцю.
21 липня одержали тут офіційну звістку про моє звільнення. У цей самий день я просив коменданта дати мені перепустку через Астрахань до Петербурґу, та він без волі вищого начальства не може цього зробити. І я, щоб отримати цей дорогоцінний пашпорт, мушу побувати ще раз в Оренбурзі і зробити для цього 1000 зайвих верстов майже пустинею. Та Господь милосердний, що помагав мені цю безлюдну пустиню ісходити у всіх напрямках, не покине мене й на цій тепер короткій путі. Сумно тілько, що ця непотрібна подорож оддалить принаймні на місяць радісну хвилину побачення з Вами і з Графинею Настасією Іванівною, головною причинницею мого щастя.
Всемогущий і Премилосердний Господь не відмовив мені здоровя підчас цієї довголітньої і суворої проби; і любов до прекрасного мистецтва, яку я змалку чув несвідомо, тепер посилає Він мені свідому та світлу й міцну, немов діямант. Малярем-творцем я не можу бути, — про це щастя нерозумно було б і помишляти. Але я після приїзду до Академії, з Божою поміччю і з поміччю добрих і освічених людей, буду ґравером a la acquatinta. І, покладаючись на милость і поміч Божу та на Ваші ради й протекцію, сподіваюсь зробити щось гідне укоханого мистецтва. Поширювати через ґравюру славу славних мистців, поширювати в громадянстві смак і любов до доброго і прекрасного, це найчистіша, найугодніша молитва до Чоловіколюбця Бога й по змозі некорислива прислуга людству. Це мій єдиний, незмінний порив. На більше я надіятись не можу. І тілько буду просити не позбавити мене Вашої освіченої допомоги в цій моїй милій, променистій надії.
Цілую руки моєї святої заступниці Г[рафині] Н[астасії] І[ванівни], цілую Вас, Вашу родину, цілую все, що близьке Вашому доброму серцю, і зостаюсь до гробу вдячний.
Художник Т. Шевченко.
Я не міг собі відмовити радости підписати під цим черновим листом: “Художник Т. Шевченко”. 10 літ я писався й підписувався “рядовий Т. Шевченко”. І сьогодні вперше написав я це втішне для душі звання.
27 [липня]. Сьогодні за обідом Іраклій Олександрович розповів мені важливу мистецьку новину, яку він вичитав у “Русскомъ Инвалид”. Новина ця для мене цікава своєю неновизною. “Инвалидъ” сповіщає, що колосальне чудо малярства, картина Іванова “Іван Христитель”, нарешті закінчена й була виставлена перед римською публікою підчас перебування в Римі імператриці-вдови Олександри Федорівни, і, як оповідає сам маляр (у часописі сказано – “скромний”), викликала захоплення, якого він не сподівався. Дай Боже нашому теляті вовка зїсти. Але мені чомусь страшно за автора “Марії Магдалини”. Чи двадцятилітня праця зберегла соковитість і свіжість життя? Чи не зівяла вона, неначе південна розкішна квітка від довгого й непотрібного поливання? Чи не заплісніла вона, неначе хмільне пиво від довгого шумування? Борони Боже кожного мистця від такої сумної й запізненої науки.
Ще бувши в Академії, я багато чув про цю колосальну, тоді вже майже закінчену, працю. Художники з ваганням говорили про неї. Аматори рішуче захоплювались, між іншим і покійний Гоголь. Карло Павлович Брюлов ніколи ні слова не говорив про картину Іванова, самого ж Іванова жартома називав німцем, себто “корпуном”. А корпання, за словами великого Брюлова, певна ознака бездарности, з чим я не можу згодитись щодо Іванова, дивлячись на його “Марію Магдалину”.
Повний захвату лист Гоголя нічого не сказав про цей твір ані маляреві, ані навіть досвідченому знавцеві. Теоретики всі одним миром мазані. Граф де-Кенсі написав дуже добрий трактат лро Юпітера Олімпійського, статую Фідія. Видав його in folio, препишно для свого часу (на початку цього століття) і, якби не додав до свого розкішного видання рисунків, мистці подумали б, що душа самого великого Фідія промовляє устами надхненного графа. Та незграбні зрадники-рисунки попсували всю справу. Як після цього вірити цим надхненним теоретикам? Говорить нібито й те, що треба, а робить чорт-зна-що. Шановному графові, мабуть, подобались ці бридкі рисунки, коли він додав їх до свого вченого трактату.
Який би я був радий, коли б картина Іванова збила моє упереження. До колєкції моїх майбутніх естампів a la acquatinta приєднався б іще один розкішний естамп.
Про картину Моллєра “Іван Богослов проповідує на острові Патмосі підчас свята бакханалій”, про яку я випадково прочитав у “Русскомъ Инвалид”, що вона публічно виставлена в Петербурзі на користь ранених у Севастополі — не знаю чому, я маю ліпшу думку про картину Моллєра, ніж про многолітній твір Іванова.
28 [липня]. Ще вчора, себто в суботу ввечері, умовились ми з Фіялковським провести сьогоднішню неділю десь далі від осоружного форту; і для цієї самотньої радости призначили місце в балці, у глибокому дикому яру, верстов за пять від форту, де можна знайти і захист від сонця під скелями, і джерельну свіжу воду. Умовились ми йти туди рано і провести цілий день в ущелинах цього темного яру. Щодо харчів умовились, щоб він узяв шматок сирої баранини фунтів із пять для кебабу, відповідню кількість хліба та пляшку горілки, а я чайник чаю, цукор, шклянку й пять огірків. Усе було полагожене якнайкраще, — і дешево, і запасливо. І я вже, за своїм звичаєм, сибаритував думкою в обіймах темного яру. Минула ніч, настав ранок, і сонце зійшло, а Фіялковський не зявляється на город, як ми умовились. Я жду не діждусь, а його все нема та й нема. Я загрів чайника і взявся до чаю, безперестанно поглядаючи на форт. Нарешті лайнув я зрадника добренько й заходився записувати новий зшиток. А Андрій Обеременко (городник із “походной команды” і близький мій земляк), що його я запросив із собою в балку за товариша й міхоношу, випивши, замість шклянки чаю, чарку горілки, почав лаяти “проклятущого нечестивого ляха”.
Насумнівавшись доволі в вартості многолітньої праці Іванова, я закрив зшиток і пішов до форту розвязувати задачу, що мені загадав пан Фіялковський. Прихожу, а він сидить на ґаночку біля казарм і лає Дахмищина, салдата-жида, за те, що він не дає йому більше, як 20 копійок за койку. — “А що ж ти, — кажу — про балку забув?” — “Почекай, дай скінчити гандель”, — каже він. Скінчивши гандель, він признався мені, що від заходу до схід сонця тягнув штоса і протягнувся до снаги. Куліх навіть подушку взяв. Поспівчувавши трохи його невдачі, я знов запропонував подорож до балки вже в третій годині по обіді, взявши на свій кошт і хліб, і мясо, і горілку. Він охоче згодився, і ми, сказавши один одному: “неодмінно”, — розійшлись. Узяв я в артільника в борг пять фунтів баранини, стільки ж фунтів хліба і, вернувшись на город, послав Обеременка до шинку по горілку.
По обіді я, як звичайно, здрімнув трохи під вербою, і рівно на третю годину зібрались ми з Обеременком у дорогу. Зібравшись, сіли ми знов під вербою. Пробила четверта година, — нема нашого пана Фіялковського. Андрій мовчки подивився на мене і взявся знов за свою люльку-буруньку. Пробила й пята година, а пана Фіялковського не видко. Андрій знову глянув на мене і вже не вдержався, плюнув. Минуло ще півгодини, і Андрій почав розташовувати торбу з харчами і, виймаючи баранину, говорив:
— “Понапрасну тілько добро знівечили. Сказано – лях”, — додав він ніби про себе. — “Невіра! То так і пропаде, так і здохне невірою”.
Я не вважав за потрібне переконувати Андрія в противному, звелів йому віддати баранину до коменданської кухні і просити кухаря засмажити її на вечір, а сам пішов до ближчої пристані відвідати увязненого друга Мостовського.
Проходячи повз першу батерію, чи флаґ-шток, я побачив унизу під скелею купку салдатів, що грали в орлянку. Спочатку я не звернув уваги на цю звичайнісіньку картину. Але мені ніби шепнув хтось: “чи не тут Фіялковський?” Придивляюся й очам не вірю. Мій Фіялковський, спустивши з правого плеча шинелю, із зручністю знавця діла кинув щось догори; грачі в гурті швидко піднесли голови і потім поволі опустили, гукнувши: “Орел!”. Фіялковський нахилився, щоб очистити кін, а я, побажавши йому успіху, пішов далі.
Погостювавши в Мостовського до сходу ледве надщербленого місяця, я зібрався в поворотну дорогу. Прощаючись, він дякував мені за відвідини та ще за те, що два роки тому я не прийняв його благородної пропозиції оселитися в нього на кватирі. Аж тепер він зрозумів, яку підлу каверзу міг витягнути Мєшков із нашого співжиття. У нього не здригнулася б рука скористуватися силою військових карних законів, де сказано, що офіцер, який дозволить собі бути за панібрата з “рядовим”, іде під військовий суд. Аж тепер він побачив прірву, від якої я його відвів, краще знаючи паскудного надворного совітника Мєшкова.
Ніч місячна, тиха, чарівна ніч. Як прекрасно, правдиво гармоніювала ця чарівна пустинна картина з чарівними віршами Лєрмонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів, як найкращу молитву Творцеві цієї невимовної гармонії у своєму безконечному світотворенні. Не доходячи до форту, на камянистому горбку, я сів одпочити і, дивлячись на освітлений місяцем, теж камянистий шлях, ще раз прочитав:
Выхожу одинъ я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блеститъ.
Ночь тиха, пустыня внемлетъ Богу,
И звзда съ звздою говоритъ.
Відпочиваючи на камені, я дивився на похмуру батерію, що високо вирисовувалась на скелі і багато-багато згадував із мого минулого невільницького життя. Наприкінці подякував всемогущому Чоловіколюбцеві, що подарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий тернистий шлях, не зранивши себе й не принизивши в собі людської гідности.
Заспокоївши себе святою молитвою, я подибав тихенько на город, порушивши глибоку тишу чарівної ночі піснею:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому.
Не доходячи з півверстви до городу (це вже було в першій годині ночі), я зустрів Андрія Обеременка, що мене запитав: “Де це вас Бог носить до такої доби?”. — “У гостях — кажу — був”. — “Та я бачу, що в гостях, бо добрі люди, тілько йдучи з гостей, співають”. — Я, ніби не чуючи його слів, заспівав:
Іде багач, іде дукач,
Пян шатається,
Над бідною голотою
Насміхається.
— “Та годі вже вам — перебиває мене лагідно Андрій — ідіть лучче та покладіться спать”, — а я продовжую:
Один веде за чуприну,
Другий стила бє:
Не йди туди, вражий сину,
Де голота пє.
Андрій, переконавшись, що я зовсім пяний, обережно взяв мене під руку, привів до верби, розстелив свою шинелю, нарвав і наклав під голову буряну, поклав мене, перехристив та й пішов. Мені не хотілося розчаровувати старого в його боговгодному подвизі, а тим паче виявляти перед ним свої лицедійські прикмети. Я від душі мовчки подякував йому і, недовго покрутившися, заснув.
29 [липня]. Бачив у сні Семена Артемовського з жінкою; він виходив після служби Божої з церкви Покрови. На Сінній площі нібито насажено парк, дерева ще молоді, але величезні. Особливо вразила мене своїми розмірами папороть. Справжній китайський ясень. У парку зустріли Куліша теж із жінкою і разом пішли в гостину до Михайла Лазаревського.
Усе, що серцю дороге, скупчилось цим разом у моєму сні. І якби не проклятущі курчата, що своїм докучливим цокотанням мене розбудили, я певне побачив би ще когось із любих моїх друзів. І не досить того, що бігають коло тебе, пищать, цокочуть, — ні, треба ще тобі на лице скочити та за ніс ущіпнути. Маєш щастя ти, хоробрий молодче, що не попався мені під руку, а то б я відірвав сміливу голову, щоб ти знав, як клювати доброго чоловіка, коли він спить і бачить у сні такі втішні, милі серцю лиця.
Розбужений так не в пору чубатеньким нахабою, я встав і пішов до альтанки з твердим наміром продовжувати прекрасне видіння. Та, хоч як я цього бажав, цей проєкт мені не вдався. Сонце, що інколи так мляво, поволі встає з-за обрію, тут, як на сміх, швидко вискочило, ніби потураючи нелюдському вчинкові чубатого нахаби й бажаючи підняти на ноги мухи, що тихенько дрімали по кутках. Нічого робити. Тяжко проти рожна перти. Нічого робити, — я встав, приготував собі трапезу, себто чай, і пішов шукати чоловіколюбного Андрія, що з такою любовю поклав мене спочити під вербою. Щоб такий милосердний подвиг достойно оцінити, я хотів його почастувати
Чаю шклянкою
І горілки чаркою.
Та ба! цей добрий намір мені не вдався. Андрій (чого я ніяк не сподівався) спав сном праведного у своїй темній землянці. Знаючи з недавнього досвіду, як нечемно й негарно порушувати чужий спочивок, я дав йому спокій, бувши зовсім певний, що старий дозволив собі вчора зайву чарку, що з ним, як і трапляється, то дуже й дуже рідко. Артилєрійський городник, його друг і товариш у землянці, приємно розвіяв мою не зовсім добру гадку про Андрія. Він сказав мені, що минулої ночі Андрій був черговим нічним сторожем городу і, звичайно, всю ніч не спав. Так от тепер і надолужує.
Нічого робити. Чаю шклянку й горілки чарку відклав до іншого разу, а тепер напишу кілька рядків до свого журналу на памятку про тебе, мій правдивий, простий, благородний земляче.
Незабаром після того, як я прибув до форту, помітив я серед салдатської публіки (іншої публіки в фортах немає), серед цієї одноманітної, бідолашної публіки, зовсім не салдатську постать. Хода, обличчя, навіть шапка-чабанка, все в ньому виявляло мого земляка. Питаю, що це за людина така? Мені відповідають, що це Андрій, шпиталевий слуга й “хахол”. А мені цього й треба. Обличчя його видалось мені суворіше, аніж взагалі в земляків моїх. Тому то я почав до нього наближуватись здалека й обережно. Упевнившись через його найближче начальство: унтер-офіцера Іґнатєва й капітана Балаґурова, завідувача півшпиталю, що Андрій Обеременко прикладно чесна і твереза людина, я почав шукати нагоди побалакати з ним віч-на-віч по-своєму. Але він ніби помітив мої маневри і, здавалось, намагався відхилити від себе цю честь. Це мене ще більше підштовхувало до зближення.
Більшу частину безсонних ночей у Новопетровському форті провів я, сидячи на ґаночку офіцерської офіцини. Якось — це було взимі в годині третій уночі — сижу я, як звичайно, на ґаночку, дивлюсь, — із шпиталевої кухні виходить Андрій. Він тоді був за пекаря та квасника. (Завидну посаду городника я йому виклопотав). — “А що — кажу — Андрію, і тобі, мабуть, не спиться?”. — “Та не спиться, матері його ковінька”, — відповів він. Я затремтів, почувши його чисту, непопсовану, рідну вимову. Я попросив його посидіти трохи зо мною, на що він неохоче погодився. Розмову почав я, як це звичайно буває між салдатами, спитавшись, якої земляк ґубернії, тощо. На мій запит Андрій відповів, що він ґубернії київської, повіту звинигородського, із села Різаної — “тут коло Лисянки, коли чували”, — додав він, а я додав, що не тілько чував, а сам бував і в Лисянці, і в Різаній, і в Русалівці, і всюди. Одне слово, виявилось, що ми найближчі земляки. — “Я сам бачу, — сказав він — що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами, тощо. Як тут, думаю, до його підійти. Може воно й сам якийнебудь лях та так тілько ману пускає”. Я почав знов запевняти його, що я справжній його земляк, — щиро бажав продовжувати розмову, але пробила третя година, і він пішов топити піч для хлібу та квасу.
Так почалось наше особисте знайомство з Андрієм Обеременком. І що далі, то більше пізнавали ми один одного й більше прихилялися один до одного. Але зовнішні відносини наші зостались ті самі, що й за першої нашої зустрічі. Він собі не дозволяв ні одного кроку зовнішнього зближення, ні тіні запобігання, як це робили інші. Підозріваючи в мені, не знаю чому, багача земляка і навіть родича комендантового, Андрій нарівні з іншими вірив у все це та при інших він навіть не здоровкався зо мною, щоб не подумали, що він накидається мені в друзі. Місцем наших постійних побачень був згаданий ґаночок, а час — ніч, коли все, крім вартових, що перегукувалися, спало. Спокійно-холодний і навіть суворий вигляд його зражував у ньому людину шорстку, байдужу. Але це — маска. Він пристрасно любить маленьких дітей, а це певна ознака серця лагідного, незлобивого. Я часто, як маляр, милувався його темнобронзовим вусатим обличчям, коли воно ніжно тулилося до рожевої щічки дитини. Це була одна-єдина радість в його суворому, самотньому житті. Незалежно від його простої, благородної вдачі, я полюбив його за те, що він за двадцять літ нудного, гидкого салдатського життя не опоганив і не принизив своєї національної і людської гідности. Він геть у всьому зостався вірний своїй прекрасній національності. А така риса облагороднює навіть і неблагородну людину. Якщо коли й мигнули світлі хвилини в моєму темному довголітньому засланні, то ці солодкі хвилини я завдячую йому — моєму простому, благородному другові Андрієві Обеременкові.
Нехай Господь пошле тихий кінець твоєму іспитові, мій незмінний друже! І хай поможе тобі Пресвятая Мати всіх скорбящих перейти ці безводні пустині, напитися солодкої Дніпрової води і вдихнути у змучені груди живуще повітря нашого прекрасного, нашого любого рідного краю!
Увесь день я не бачився з Андрієм. Перед вечором пішов я намалювати вид першої батерії з того самого місця, з якого я вночі милувався нею, вертаючись од Мостовського. Колинебудь зроблю акварельний малюнок. Уже стемніло, коли я вернувся на город. Під вербою сидів Андрій і зустрів мене таким запитом: — “А що ми будемо робить з отим мясом?” – “З яким?” — “А що на льоді другий день валяється”. — “Собакам його викинуть. А як не смердить, то повечеряєм”. — “Я вже вечеряв”. — “А я не хочу вечеряти”, — сказав я і вже хотів іти до альтанки. — “А знаєте що?” — сказав Андрій, спиняючи мене. — “Не знаю що.” — “Ходімо з отим мясом завтра раненько в балку та поснідаєм доладу”. — “Добре, ходімо.” — “Та не беріть з собою отого цигана, отого проклятого ляха. Нехай він сказиться!” — “Добре, не возьмемо нікого.” — І ми розійшлись.
5 [серпня]. У пятій годині ввечері прибув я на хисткому рибальському човні до міста Астрахані. Усе це так несподівано і так швидко сталось, що я ледве вірю тому, що сталося. Немов у сні пригадую тепер прогулянку мою до балки з Андрієм Обеременком, після якої другого дня, себто 31 липня, Іраклій Олександрович раптом погодився дати мені перепустку до Петербурґу. Другого ж дня він додержав свого слова, а третього, себто 2 серпня, в девятій годині ввечері я покинув Новопетровський форт і після трьохденної щасливої плавби морем і однією з численних проток Волги прибув до Астрахані.
6 [серпня]. Астрахань — це острів, оточений одною з проток Волги, перерізаний рядом смердючих болот, що називаються річкою Кутумом, та каналом, нічим за річку Кутум не ліпшим. Півострів цей оточений густим лісом щогол і обставлений мальовничими бідними хатками та сірими, дуже немальовничими, деревяними будиночками з мезонінами, неподібними до хаток тому тілько, що з них виглядають моряки та взагалі офіційні обличчя. Всю цю величезну безладну сіру купу сміття вінчають зубчасті білі стіни Кремлю і стрункий, пишний, з пятьма банями собор московської архітектури XVII століття. Отаке то місто Астрахань. Але не таким воно мені уявлялося, коли я, підпливаючи до Бірючої Коси (головна застава в гирлах Волги), побачив сотні, щоправда бридких, кораблів, навантажених здебільшого хлібом; мені уявлялась Венеція часів Дожів, а виявилось — гора мишу привела. А доплив Волги, що оточує Астрахань і сполучується з Каспійським морем, глибиною й шириною перед Босфором не поступиться. Але протока ця оминає не Золотий Ріг, а величезну купу смердючого гною. Де ж причина цього убожества (зовнішнього) й огидного бруду (теж зовнішнього та, мабуть, і внутрішнього)? Де ця причина? Чи в вірмено-татарсько-калмицькому населенні, чи в якій іншій політично-економічній спружині? Останнє правдивіше; тому правдивіше, що й інші наші ґуберніяльні міста нічим не кращі за Астрахань, з вийнятком Риґи.
З численних приватних пароплавів тепер, через Макаріївський ярмарок, в Астрахані немає ні одного. Пароплав “Меркурій” вернеться до Астрахані не раніше 15 серпня, а коло 20 серпня навантажиться та попливе до Рибінського й довезе мене до Нижнього. А покищо мимохіть роблюся оглядачем цього вельми брудного міста.
7 [серпня]. От тобі й Астрахань! От тобі й портове місто! Жадного трахтиру, де можна було б хоч якнебудь пообідати, а про помешкання в готелі нема що й казати. Зайшов сьогодні до одного з так званих готелів на Косі Герап (на астраханському “Золотому Розі”), загадав чогонебудь зїсти, і замурзаний, верткий прислужник відповів мені, що все, що замовите, все є, крім чаю. А в дійсності виявилось, що нічого нема, крім чаю, — навіть звичайної юшки. Це в Астрахані, — в місті, що половину величезного російського царства годує осятриною! І коли б не приїхав сюди у службових справах за два місяці передо мною плац-адютант Новопетровського форту Бурцев, то мені довелося б ночувати коли не на вулиці, то в калмицькій кибітці. Вони тут не чистіші за брудні хатки, але гостинніші. Спасибі Бурцеву, він дав мені притулок і нагодував у цьому негостинному улусі.
8 [серпня]. На людину, що ниділа, як я, сім літ у голій пустині, кожне, навіть богоспасаєме місто Бєлєбєй (найнікчемніше містечко оренбурзької ґубернії), повинно було б зробити приємне вражіння. Зо мною сталося не так. Виходить, я ще не зовсім здичавів. Це добре. Сьогодні вранці вийшов я на місто з наміром розшукати ковбасню, щоб запастись сухими харчами на дорогу та пильніше приглянутись до зовнішнього вигляду міста. Коли я проходив Московською вулицею (“Невський проспект”), прикре вражіння почало затиратися. Вулиця хоч куди. Будинки здебільшого трьохповерхові, оздоблені знизу, як звичайно, написами — переважно блакитними з золотом. Із крамниць, переважно ґалантерійних, ліниво виглядають гарні вірменські, а зрідка й перські виразисті обличчя. Купецький двір, не вважаючи на масивність, — будинок легкий і навіть ґраціозний, будинок на манір Ґваренґі. Ґубернаторський дім теж будова важка в порівнянні з приватними домами, белєтаж a la ренесанс виглядає весело, наче бонтонний готель. Його піддержує масивна ґалєрія аркад, під якими містяться крамниці з деяким благородним крамом, між іншим і з кумисом. Спочатку мене це вразило своєю дисгармонією: в домі представника найвищої влади — крамниці з усяким крамом, між іншим і з кумисом. Дивно. Але тому, що мирна промисловість не може інакше процвітати, як під покровом влади, — я з цією думкою погодився й пішов далі. Обійшовши навкруги покритий пилом сквер, я вийшов на другу, паралєльну Московській, улицю, вже менш оздоблену вивісками та вірменами. З цієї нічим неприкметної вулиці я взяв ліворуч і, перейшовши деревяний міст, опинився за Кутумом.
Пройшовши кроків зо сто вулицею, [бачу] — перед деревяним одноповерховим будинком із бельведером, що виглядом своїм нагадує загородній трахтир середньої руки, по широкій ґалєрії, яка оточує бельведер, похожає вусатий кавалєр в сірому пальті-“сак” із срібним Ґеорґієм та поважно поглядає на плєбеїв калмиків і татар, що тут сновигають. Справжній ґренадер під фірмою [са]лон-льокая [?]! Чи це не дворянський астраханський клуб? — подумав я й хотів іти далі, коли в мене мигнула перед очима жовта табличка над ворітьми з написом: “Дом Сапожнікова”. Коли б Олександер Олександрович Сапожніков не був діямантовою зіркою астраханського обрію і дармовим астраханським метрдотелем, я зайшов би до нього, як до старого знайомого, але ці його пишні вади мене спинили.
За домом і садком Сапожнікова видко оподалік халупи. Я, як маляр, люблю блукать по цих брудних мальовничих заулках, але, як людина, що щиро любить людину, я перед домом мільйонера зробив ліворуч навкруг і незабаром опинився в центрі міста.
У центрі міста, себто на Московській улиці, зайшов я до готелю під фірмою “Москва”, загадав “пару чаю” та усадовився в товаристві татар і вірмен. Машину накрутив якийсь хлопець у салдатській шинелі, і вона задеренчала увертюру з “Роберта Диявола”. Хоч бракувало всякої гармонії, мене зворушила, і до сліз зворушила, ця скалічена красуня-мелодія. Виходить, що я давно вже не слухав чогось подібного до музики. Барабан і сурма зачерствили мій слух, але не зачерствили серця, що сприймає прекрасне.
Після увертюри з “Роберта” машина зашипіла: “Ужъ какъ ветъ втерокъ…” Я й це шипіння прослухав із насолодою та, майже помирившися з Астраханню, заплатив 15 копійок за чай і вийшов на вулицю.
“Московська вулиця”… Чи існує хоч одне ґуберніяльне місто в Росії без Московської вулиці? Мабуть, ні. А без ковбасні існує багато ґуберніяльних міст, між іншим і портове місто Астрахань. Дрантиве, нікчемне, портове місто Астрахань! Я обійшов усі головні та неголовні вулиці, прочитав усіх кольорів великі й малі вивіски, що оповіщали здебільшого про продаж чихирю й панського краму, але жадна з них не сказала про продаж вужених ковбас. Гей, німці, німці сарептські! І ви акліматизувались, а я з такою певністю важив на вашу непохитну ковбасолюбиву вдачу!
По обіді, за порадою Авдоті, куховарки Бурцева, пішов я шукати німецької пекарні, де, як вона каже, продають і німецькі ковбаси. Топоґрафія міста вже мені більш-менш відома. І я, за вказівками тієї самої Авдоті, без особливих труднощів знайшов німецьку пекарню. Добряче кругле обличчя німця витягнулось і обережно усміхнулось, коли я замість булки зажадав ковбаси. Але через те, що я не жартома питав, то німець не жартома й відповів мені, що він — пекар, а не ковбасник і що ковбасника в місті нема ні одного, та що коли в сарептській крамниці я не знайду цього краму, то до самого Саратова я не побачу жадної ковбаси. З огляду ж на те, що сарептська крамниця, за оповіданнями того ж таки німця, дуже далеко від осередку міста, я й відклав мої розшуки до завтра.
Сьогодні 8-е серпня. Сьогодні відійде поштовий човен з Новопетровського форту до Ґурєва Городка і возьме з собою Фіялковського та інших, що їх звільнено вкупі зо мною. Бажаю тобі, Фіялковський, кращої будучини; ти її вповні вартий. На прощанні він і Мостовський дали мені свої майбутні адреси, та ледве чи в нас розпочнеться колинебудь листування — тому що я не належу до касти базікалів, а вони, як люди практичніші від мене, теж не будуть переливати з пустого в порожнє. Але я назавжди збережу спомини про вас, мої благородні друзі!
9 [серпня]. У пятій годині ранку пішов я знечевя “на косу” (пристань) відвідати моїх новопетровських арґонавтів, що так швидко переплили зо мною Хвалинське море. Рибу свою вони продали, купили хліба і з цим золотим руном відпливуть завтра до пустинних берегів півострова Манґишлака. Бажаю вам щасливої плавби, відважні пловці! Поклоніться від мене побережним скелям, на яких я провів стільки безсонних ночей. Поклоніться від мене комендантові й благородному Мостовському, і більше нікому.
Попрощавшись із арґонавтами, я пішов на малі ісади (харчовий базар). Крім овочів, городини й печеного хліба на цих ісадах я нічого не побачив; мяса не продають, бо піст, а рибу продають на човнах. Базарна публіка, як і скрізь: перекупки, кухарі й куховарки, зрідка трапляється гладка купчиха-ґастрономка й така сама на вигляд особа духовного стану, сугубо дбайлива про плоть гріховну. У червонобородого чепуруна-кизилбаша купив я за пять копійок сріблом пять голівок часнику (це добро привозиться сюди з Персії) і пішов у Кремль полюбуватися зблизька красунем-собором. Він, як чепурун XVII віку, пишається в мереживі перед усім містом.
З чуток знаю я про існування книги під назвою: “Описаніе города Астрахани”. Та про те, щоб її тут на місці купити, нема що й думати. Місто не має книгарні, отже й читачів не має. А як би доречі було мати тепер у руках оцю книгу! Там, мабуть, подані документальні відомості про час збудування Кремлю й Собору, як головних окрас міста. Хто ж мені замінить цю дорогу книгу? До кого мені звернутись із моєю цікавістю? І тому, що рання служба Божа ще не скінчилась, я пішов просто до собору, щоб зустрінути там священика і звернутись до нього з моєю антикварською допитливістю. На моє щастя, я зустрів самого ключаря собору, отця Гавриїла Пальмова (так він мені зарекомендувався), але задовольнити мою цікавість сьогодні він не міг за браком часу і призначив мені побачення в соборі в неділю після пізньої служби Божої. Підожду.
10 [серпня]. Ходив до контори “Меркурія” довідатись, чи скоро прилетить цей син Юпітера? І мені відповіли, що його чекають не раніше 15 серпня, а коло 20 серпня піде він назад до Нижнього. Дожидання, як усяке дожидання, нестерпне. Але до цього дожидання прилипають ще й витрати, які я сподівався усунути, приліпившись у Бурцева на кватирі. А він, на лихо, задумав женитися (це загальна слабість новопетровської залоги). 17 серпня в нього весілля, і я, звичайно, став цілком зайвою людиною. Щоб знайти собі куток на кілька днів, пішов я блукати провулками навколо контори “Меркурія”. Тут усе позамикане, крім шпаківень на високих тичках, що вказують на мешкання меломанів. Постукався я навманя до кількох замкнених воріт, бо карток тут над ворітьми не чіпляють, як це ведеться в путящих містах. Після довгої шуканини пощастило мені знайти найману комірчину з мініятюрним вікном, що виходило просто на помийну яму. На безрибї й рак риба, на безлюдді й Хома чоловік, каже приказка. Внаслідок цієї мудрої приказки від завтра я “кочую” в комірчині за 20 коп. сріблом на добу; 6 карбованців у місяць комірчина з помийною ямою! Та це хоч і в Сан-Франціско, так під пару!
Давши завдаток, я прийшов до Бурцева і, через духоту та куряву на вулиці, пробув цілий день у кімнаті. Написав радісні листи друзям моїм Лазаревському й Гернові. Кухаренкові напишу завтра. Сподіваюся від нього відповіді на “Москалеву Криницю”. Не знаю, що означає його мовчанка!
Надвечір вийшов я — і себе, мовляв, показать, і на людей подивитись. Вийшов я на набережжя каналу. Це тут “Англійське” набережжя з морального погляду, а з фізичного — деревяне, дощане. Канал сам по собі ка-зна-що. Але як діло приватної особи, це твір велетенський, капітальний. Я не міг допевнитись, коли саме його збудовано, дізнався тілько, що його збудував своїм коштом якийсь багатий грек Варваці. Честь і слава покійному еллінові! Отже, на цьому набережжі вечорами хизується цвіт тутешнього громадянства. Жінки тутешні ненатурально білі й здебільшого сухітні. Чоловіки назагал у білих кашкетах з кокардою, не виключаючи й цивільної офіції. Незрозуміла любов до лівреї. Часто трапляються леви й левиці. Ці всюдисущі хижаки не акліматизуються. Вони й тут такої самої масти, як і в Арханґельському, як і скрізь. Плєбейська ж фізіономія калмика або татарина тут рідко покажеться: її місце на ісадах та в брудних провулках. Вдивляючись пильніше в вузькооке обличчя калмика, що тут переважає, я знахожу в ньому прямодушний, лагідний вираз. І оця прекрасна риса облагороднює цей негарний тип. Найвірніші слуги й найкращі робітники тут — це калмики. Улюблений кольор — жовтий та синій, їжа — всяка, не виключаючи й здохлини. Житло — кибітка, а зайняття — рибальство і взагалі чорна праця. Мені подобались ці предки монгольського племени.
11 [серпня]. Після пізньої служби Божої в соборі послужливий отець Гавриїл показав мені соборну ризницю, в якій речей не багато, але вони дуже рідкі та прикметні якістю виробу й старовинністю. Перше, що він мені показав, це — плащениця часів Івана Лютого, вишита шовком і золотом, і, як кажуть перекази, відбита у Марії Мнішек. 2. Друкована, зле збережена вангелія 1606 року. 3. Вишитий шовком та золотом саккос єпископа Йосифа, що його вбив Разін. 4. Фелонь, вишитий шовком і золотом, того самого єпископа. 5. Архиєрейський жезл надзвичайно тонкої роботи, дар царя Бориса Ґодунова. 6. Срібний корець мистецької роботи, дар царя Петра Першого 1701 року. Величезний потір венецької роботи, 1705 року. Час закладин собору — 1698 рік, а посвячення — 1710 року 14 серпня. На моє запитання, хто був архітектором цього колосального й прекрасного собору, отець Гавриїл відповів: “простий російський мужичок”. Не вадило б Костянтинові Тонові повчитися будувати собори в цього російського мужичка! Я, звичайно, не сперечався й запитав його про час вибудування Кремлю. Він відповів: “[Його збудував] Борис Ґодунов; а малий Троїцький собор збудував цар Іван Лютий незабаром після того, як здобув Астрахань у татар”, — додав він, замикаючи ризницю. І за те спасибі.
12 [серпня]. У 7 годині вранці прибув згори пароплав “Князь Пожарскій”, що належить товариству “Меркурій”. Я пішов до контори довідатися про його поворотний рейс. Певного мені в конторі не сказали нічого. Хотів купити квиток, та й його не дали, бо не було головного “прикащика”. В надії на скорий відїзд та що не було дуже душно, пішов я блукати з вулиці до вулиці не без надії знайти хоч якунебудь ковбасню. Та ба! крім пилу, смороду й вічної вивіски: “продаж чихирю”, я не зустрів нічого.
Що далі в ліс, то більше дров. Вертаючись із сарептської крамниці, в якій усе є, крім вуженої ковбаси та сарептської гірчиці в слоїках, лайнув я моїх приятелів німців (звичайно, вийшовши на вулицю). Полюбувався химерно-незграбною старою архітектурою церкви Різдва Богородиці, морської офіції, і за порадою отця Гавриїла пішов шукати міську бібліотеку. Проти ґубарнаторського скверу прочитав я на блідо-блакитній табличці: “Публічна бібліотека-читальня”. Славно, подумав я: в Астрахані — публічна бібліотека! Виходить, і читачі є. Замурза-хлопчик показав мені вхід до цього святилища, і я побожно піднявся на другий поверх та ввійшов до єдиної салі бібліотеки. Бібліотекар у сурдуті з червоним коміром і з ґренадерськими вусами, якого я прийняв за урядовця з поліції, сказав мені, що книги Рибушкіна “Описаніе города Астрахани” тепер у бібліотеці немає і що вона в бухгальтера громадської опіки Васілєва. Я пояснив йому, що я нетутешній, але він усе таки послав мене до “приказу” громадської опіки. Нічого робити! пішов я до згаданого бухгальтера Васілєва, і цей шановний дідусь подав мені надію, що прочитаю книжку Рибушкіна завтра в девятій годині ранку.
13 [серпня]. Переночував сяк-так у новій кватирі, або, точніше, в комірчині. Вранці пішов відчинити віконницю, і якийсь гладкий бородач обілляв мене помиями з полоскальної миски — та ще й вилаяв за те, що мене чорт носить під вікнами спозаранку. Я вилаяв його старим бородатим ослом і пішов до Бурцева пити чай. Після чаю написав Кухаренкові листа, навмисне невеличкого, і з клаптиком паперу та цурпалочком олівця пішов до “Публічної бібліотеки-читальні”. Бібліотекар із червоним коміром і ґренадерськими вусами заявив мені, що бухгальтер Васілєв не повернув іще потрібної мені книжки. Я зостався дожидати, бо бухгальтер Васілєв вчора сам мені пообіцяв принести книжку до бібліотеки неодмінно на девяту годину.
Дожидаючи “Описанія города Астрахані” Рибушкіна, я зажадав каталоґу Публічної Астраханської Бібліотеки; каталог теж був удома в якоїсь важної особи (чи не в Сапожнікова?). Отже, без каталоґу в руках, я побачив на полицях припорошений “Встникъ Европы», довгу фаланґу “Московскаго Телеграфа”, в кількох екземплярах: графа Хвостова, Дєржавіна, Карамзіна, “Духъ законовъ” і “Сводъ законовъ” з додатками, а решта полиць була завалена творами Дюма та Сю, не в ориґіналі. Про рукописи, що торкалися історії міста та краю, мені, не знаю чому, ніяково було запитати.
Та що було для мене о цій Публічній Біблотеці найцікавіше, це “Русскій Встникъ”, журнал, що вже кілька років виходить, а я його сьогодні вперше бачу. В якій же я дикій пустині досі животів!
Перша попалась мені до рук книжка “Русскаго Всткика” за 1856 рік; оглав мені подобався. Там були виставлені імена Гоголя, Соловйова, Аксакова, імена добре відомі в нашій літературі. Я розгортаю книжку, і мені попалась літературна хроніка; читаю, і що ж я читаю? Наша славна-преславна Савур-могила — розкопана. Знайшли з ній якісь золоті та інші дрібнички, що не свідчать навіть, чи справді це була могила одного із скитських царів.
Я люблю археолоґію. Я поважаю людей, що присвятили себе цій таємничій матері історії. Я зовсім розумію користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савур-могили… Дивне й навіть нерозумне привязання до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:
У степу могила
З вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла!
14 [серпня]. Цілу ніч була злива. І на ранок замість запорошеної, сірої Астрахані я побачив Астрахань чорну, брудну. Озброївшись туркменським чапоном, я пішов до Бурцева пити чай, потім одніс лист на пошту й рушив до бібліотеки. Але ця публічна бібліотека, мабуть через дощ і болото, була замкнена. І я, вклонившись дверям цього неприступного таємничого святилища, пішов “во свояси съ миромъ, дивяся бывшему”.
І що мені цей Рибушкін так увяз у зубах? Найцікавіше в Астрахані я й без його вказівок бачив (соборну ризницю), а про решту чи варт турбуватися? Не варт.
15-го [серпня]. У день Успіння Пр[есвятої] Б[ого]р[одиці] зустрів я в Астрахані свого колишнього професора київського університету, найдорожчого й найулюбленішого нашого поета, і зустрів я його з величезною радістю в такій далекій стороні; зустрів, як батька, як брата, як найбільшого друга, і мав щастя прожити з ним кілька днів майже вкупі.
Вихованець київського університету
Іван Клопотовський.
16-го [серпня]. Того самого дня і я був ущасливлений зустріччю з улюбленим і поважаним мною поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, з яким я провожу ці дні, що зоставить у мені глибокий спомин назавжди.
Вихованець того ж університету
Степан Незабитовський.
Я запишу у своєму щоденнику, що 16 серпня я провів день з поетом України Шевченком.
вген Одинцов.
Серпня 16. З душевною радістю я зустрівся та провів кілька годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Григоровичем Шевченком, за що вельми дякую Богові, що він привів мене бути вкупі з ним.
Федір Чельцов.
17 [серпня]. Іван Роґожин з приязні до Перфіла пішов за нього на півроку в салдати; та хоч який хитрий і викрутний був біс, але ніяк не міг пристосуватися до порядку, і його бідного шпарили, як Сидорову козу, так що коли минуло вже півроку, йому соромно було показатися до свого старшого. Бідний біс, не зміркував, що як начепить ранець, то виходить хрест, отже йому воїстину довелось нести хрест Господній, а Перфіл, коли почув від нього оповідання про службу, сказав йому: “у чужі сани не пхайся”. Від того часу ані один біс уже не хотів служити в салдатах; а ти ж то, батьку, десять літ пробув у них. Офіцери, як почули від Перфіла про те, що Роґожин за нього пробув півроку, висловили своє захоплення словами: “Славно: і біс побував у наших руках”.
Скріпив Іван Роґожин.
Фельфебель Перфіл.
18 [серпня]. В. Кішкін. Зустріч із старим знайомим.
19 [серпня]. Lekarz Karol Nowicki
Pawel Radziejowski
Tytus Szalewicz.
20 [серпня]. Krasnomowstwo niewielu otrzymalo w udziale, mnie zas, pozbawionemu tego boskiego daru, pozostaje w milczeniu tylko podziwiac i hodowac tworczej twej potedze, swiety narodowy wieszczu-meczenniku Malej Rosji. Twoja dzisiejsza przytomnosc wsrod nas zupelnie szczesliwym mnie czyni i chwile obecne nigdy sie w mej pamieci nie zatra. O, stokroc, stokroc blogoslawie ten drogi dzien, w ktorym niebo pozwolilo mi osobiscie poznac sie z toba, gorliwy i nieulekly opowiadaczu slowa prawdy. Niechze slow tych kilka przypominaja ci, poeto-malarzu, gleboka czcia powazajacego ciebie Tomasza Zbroka.
23 [серпня]. Від 15 до 22 серпня було в мене в брудній і запорошеній Астрахані таке світле, прекрасне свято, якого ще не було в моєму житті. Земляки мої, здебільшого кияни, так щиро, радісно, по-братерському привітали мою свободу й до того поширили свою гостинність, що позбавили мене свободи самому вести свій журнал і взяли цей обовязок на себе. Дякую вам, благородні, безкорисливі друзі мої! Ви обдарували мене такою радістю, таким повним щастям, яке я ледве вміщаю у своєму вдячному серці. І память про ці найщасливіші дні я вписую не до прозаїчного журналу свого, — я занесу [її] до скарбниці свого серця.
Цього ж таки 15 серпня ввечері Зброжек випадково пробовкнувся у Сапожнікових, що я в Астрахані. І 16 серпня я відновив старе знайомство з Олександром Олександровичем. Це вже був не пустун-школяр у дитячій курточці, якого я бачив востаннє в 1842 році. Це вже був мужчина, муж і, нарешті, батько прекрасної дитини. А понад усе це я зустрів у ньому просту, високо-блогородну й добру людину. Риса, що характеризує родину Сапожнікових: він, не знаю, на як довго, покидає Астрахань і до Нижнього Новгороду запропонував мені каюту на замовленому ним пароплаві “Князь Пожарській”. Квиток за пять карбованців, що я купив був, повернув я конторі пароплавного товариства “Меркурій” з умовою, щоб його віддали задармо першому-ліпшому бідакові. Капітан пароплаву “Князь Пожарскій” Володимир Василєвич Кішкін розпорядився так, що замість одного бідного помістив на баржі пять бідаків, що не могли заплатити за місце до Нижнього навіть по карбованцю. Риса практично-благородна.
25 [серпня]. Буфетник пароплаву “Князь Пожарскій” Олексій Панфилович Панов, відпущений на волю п. Крюковим.
27 [серпня]. Ночі місячні, тихі, чарівно-поетичні ночі! Волга, як безкрає дзеркало, затягнута прозорим туманом, мяко відбиває в собі чарівну, бліду красуню-ніч і сонний крутий берег, пообставлюваний ґрупами темних дерев. Солодкий спокій навіває ця розкішна декорація. І вся ця краса, вся ця зрима німа гармонія наповняється тихими задушевними звуками скрипки. Три ночі зряду цей визволеним раб-чудотворець безмездно підносить мою душу до Творця вічної [краси] принадними звуками своєї дешевенької скрипочки. Він каже, що на пароплаві не можна тримати доброго інструменту, але і з цього недоброго він добуває чарівні звуки, особливо в мазурках Шопена. Я ніколи не наслухаюсь цих загально-словянських, сердечно, глибоко тужливих пісень. Дякую тобі, кріпаче-Паґаніні! Дякую тобі мій випадковий, мій благородний! Із твоєї вбогої скрипки вилітають зідхання зневаженої кріпацької душі і зливаються в один протяглий, понурий, глибокий стогін мільйонів кріпацьких душ. Чи швидко долетять ці пронизливі зойки до Твого оливяного вуха, наш праведний, невмолимий, невблаганний Боже?
Під впливом скорботних, розпачливих звуків цього безталанного визволеного раба пароплав у нічному похоронному спокої мені ввижається якоюсь велетенською, глухо ревучою потворою з роззявленою величезною пащею, готовою проковтнути дідичів-інквізиторів. Великий Фультоне й великий Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром пожере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється, як школяр цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить по всій нашій планеті ваша колосальна ґеніяльна дитина. Моє пророцтво безсумнівне. Молю тілько довготерпеливого Господа вмалити малу частину своєї бездушної терпеливости. Молю його хоч раз уповні прихилитися своїм оливяним ухом до зойку своїх щирих, простосердих молителів, зойку, що пронизує душу.
28 [серпня]. Від дня виходу пароплаву з Астрахані, себто від 22 серпня, я не можу ні за що, навіть за свій журнал, взятись акуратно, як це було в Новопетровському форті. Я все ще не можу й не хочу визволитися з-під того вражіння, яке зробили на мене в Астрахані мої земляки, і того чудового вражіння, яке повторив Олександер Олександрович Сапожніков і всі його родичі та друзі, що з ним подорожують. Всі вони, починаючи від господині (Ніни Олександрівни) й господаря, всі вони такі по-дружньому прості, такі уважливі, що я з надмірного захвату не знаю, що з собою робити та, звичайно, тілько бігаю сюди й туди по чардаку, немов школяр, що вирвався із школи. Аж тепер тілько я зрозумів огидний вплив десятилітнього приниження. Аж тепер тілько я вповні відчуваю, як глибоко в мені засіла казарма з усією її принизливою буденщиною. І такий швидкий і несподіваний контраст не дає ще мені опритомніти. Коли зо мною просто по-людському поводяться, це мені здається тепер чимсь надприродним, неймовірним.
Береги Волги від Царіцина та Дубовки з кожною годиною робляться вищі, більш мальовничі, чарівніші. І я не зробив ще ні одного ескізу. Ніколи. Всі книжки всіх російських журналів за цей рік найдобріший Олександер Олександрович віддав до моїх послуг, і я аж сьогодні почав читати “Королеву Варвару” Попова. І тілько почав. А журнал свій, що в ці дні повинен був би наповнитися такими чарівними подіями, я зовсім покинув, виправдуючи себе тим, що чардак дрижить і не дає змоги писати. О, як би я хотів продовжити цей солодкий стан, це почуття животворчої, чарівної бездіяльности!
Я покинув пекучий степ у кителі та туркменському верблюжому чапані. В Астрахані я думав тілько про заслону від комарів. А північ, до якої я прямую, мені й на думку не спадала. І сьогодні я міг би бути добре покараний за неуважливість до біловолосого Борея, коли б не виручив мене Олександер Олександрович. Цілу ніч дув свіжий норд-ост, і надранок стало досить холодно, так холодно, що не відмовився б і від кожуха. А в мене, крім кителя та згаданого чапана, зовсім нічого не знайшлося. Олександер Олександрович, спасибі йому, запропонував мені своє тепле пальто, штани й камізельку. Я з подякою прийняв це все, як дар, посланий мені з неба, і за хвилинку зявився на чардаку, преображений у справжнього денді. Хай Бог нагородить тебе, мій добрий Сашо, за це по-братерському дружнє преображення!
29 [серпня]. Береги Волги з кожною годиною стають вищі та принадніші. Я спробував зробити ескіз одного місця з чардака пароплаву, та ба! немає ніякої змоги. Чардак дрижить, і контури берегів швидко міняються. І я із своєю давньою новопетровською думкою рисувати береги матушки-Волги мушу тепер розпрощатися. Сьогодні від півночі і до схід сонця пароплав вантажився дровами коло Камишина, і я ледве встиг зробити легенький нарис камишинської пристані з правим берегом Волги. Дров набрано до Саратова, отже я ближче, ніж у Саратові, нічого не зроблю. 60 верстов вище Камишина, на правому березі Волги боцман пароплаву показав мені горб Стєньки Разіна. Це було на світанку, і я не міг добре розглянути цю прикметну, та немальовничу місцевість. Я не знаю, чому цей історичний горб називають горбом? Він і на вершок не вищий за околичню місцевість. І якби лоцман мені не показав його, я не помітив би цієї нікчемної твердині славного лицаря Стєньки Разіна, цього волзького барона і, нарешті, постраху московського царя та перського шаха. Явні, великі грабіжники злякались скритого нічного злодюжки! Так білоголового велетня хижака-беркута, лякає іноді нікчемний кажан.
Найбанальніший суздальський образ прославленого предмету так само цікавий, як і найартистичніший малярський твір. Тому що я розумів цю правду, мені ще прикріше було, що я не міг зробити навіть абиякого нарису цього вельми прославленого горба. Сонце ще не сходило, а горб зостався вже верстов із десять за нами, і мені довелося задовольнитись коротким фантастичним оповіданням неговіркого лоцмана.
Волзькі рибалки та взагалі простий нарід вірять, що Стєнька Разін живе досі в одному з надволзьких ярів, недалеко від свого горба, та що (як каже лоцман) минулого літа якісь матроси, що плили з Казані, спинялись коло його горба, ходили до яру, бачилися й розмовляли з самим Степаном Тимофієвичем Разіном. Увесь він, оповідали матроси, обріс волоссям, неначе звір який, а говорить по-людському. Він уже почав був розповідати щось про свою долю, як настав південь, і з печери виповз змій та почав ссати його за серце, а він так страшно застогнав, що матроси з жаху розбіглись, хто куди міг. А за те його, додав лоцман, щоденно змій за серце ссе, що його проклято по всіх соборах, а проклято за те, що вбив астраханського архиєрея Йосифа. А вбив він його за те, що той противився його чарам.
Як каже той самий оповідач, Разін не був розбійником, а він тілько на Волзі брандвахту держав і збирав мито з кораблів та роздавав його бідним людям. Виходить — комуніст.
30 [серпня]. З поваги до іменинника та до заведеного звичаю обдаровувати іменинників, я сьогодні подарував Олександрові Олександровичу портрет його тещі, m-me Козаченкової. Портрет зроблений за один сеанс білим і чорним олівцем досить таки незугарно, але не позбавлений виразу. Іменинник, як звичайно, був веселий і привітний, а гості його (до них і нас, Господи, прилучи!), також задніх не пасли, і нецеремонна мила гармонія панувала на чардаку “Князя Пожарскаго”.
Надвечір од саратовської пасажирки, одної дуже милої дами Тетяни Павлівни Соколовської, випадково довідався я, що М. І. Костомарів поїхав закордон, а мати його живе в Саратові. Я попрохав у неї адресу Костомарової і…
31 [серпня]. …ледве встиг пароплав спинитися коло саратовського набережжя, я був уже в місті і за вказівками послужливої m-me Соколовської, як по-писаному, без допомоги дорогого візника, знайшов помешкання Тетяни Петрівни Костомарової. Добра бабуся, вона пізнала мене по голосу, але, глянувши на мене, завагалась щодо свого здогаду, та, переконавшись, що це справді я, а не хто інший, вона привітала [мене] радісним поцілунком і щирими сльозами, як рідного сина.
Пароплав простояв на саратовській пристані до другого ранку. І я від полудня до першої години ночі провів час у Тетяни Петрівни. І, Боже мій, чого ми з нею не згадали, про що ми з нею не перебалакали! Вона мені показувала листи свого Ніколаші з закордону та пелюстки фіялок, що син їй прислав в одному з листів із Стокгольму з 30 травня. Ця дата пригадала нам фатальне 30 травня 1847 року, і ми, як діти, заридали… У першій годині ночі я розпрощався з найщасливішою і найблагороднішою матірю найпрекраснішого сина.